— Я знаю, що й на війні багато читають вашого «Залишенця», «Марусю», «Трощу»...
— Там теж свої зворушливі історії. Підходить до мене боєць, дає книжку, просить підписати йому ще одного «Залишенця», бо той, що він мав, згорів у Пісках. Інший підходить з таким зачитаним «Вороном», розбухлим, пропахлим гаром і порохом. Каже, всі хлопці перечитали, поставте автограф. Я взяв ту книжку і не наважуюся щось написати, мені здається, що зітру на ній якісь священні знаки. Ще один хлопчина з Івано-Франківщини розповів, що в їхніх окопах стояла черга за «Чорним Вороном», а хто хотів прочитати раніше, то мусив дати коробку цигарок. Якось я провідував хлопців у «гарячих точках». Побував із «Трощею» у Широкиному, Лебединському, Водяному, Павлополі, Мар’їнці, Карлівці, Красногорівці... Там на «нулі» командиром роти є земляк Чорного Ворона, він зі Шполянщини. А знаєте, — сказав мені цей молодий офіцер, — що ви давно вже у нас учасник бойових дій. Недавно в Чернігові під час вшанування добровольців до мене підійшла мама Євгена Лоскота, котрий загинув на Сході і посмертно вшанований званням Героя України. Ксенія Данилівна розповіла, що її син Євген повернувся з Майдану з романом «Чорний Ворон». Мамо, попросив він, прочитай, ця книжка про мене. Євген пішов на війну, а мама довго боялася розгортати книжку. Потім потроху почала читати і впізнавала риси свого сина в образі отамана. Проте не наважувалася дочитувати до кінця, боялася, що Чорний Ворон загине. Одного разу не витримала і прочитала кінцівку роману. Її син-герой загинув. Тепер в оселі Ксенії Данилівни поруч із портретом Євгена стоїть книжка «Чорний Ворон», у якій він побачив себе...
— До речі, ще раз про «безнадію». У моєму розумінні Чорний Ворон залишився живим, адже це саме він і тільки він(!) приїздив до Товмача на Черкащині 1964 року. Як і жодна душа не бачила загибелі Олександри Соколовської, головної героїні вашої «Марусі». Отже, сама доля головних героїв — трагічна та «безнадійна» і є головним джерелом надії для читача: Україна буде, Україна неодмінно переможе?
— Бачите, головні герої моїх романів — це якраз ті люди, котрі за найтяжчих випробувань долають у собі зневіру та безнадію. Це руйнівне почуття зламувало багатьох, здавалося б, незламних. А як боротися далі, коли довкола вже диктатура чужинців, коли головний провід давно за кордоном, коли від тебе відмовилися ті, за кого ти не шкодував свого молодого життя? Чорний Ворон про це висловлюється доволі красномовно: «Страшно сказати, що робить з людьми безнадія. Говіркі стають мовчазними, веселі — зажуреними, хоробрі — боягузами, а певні — зрадниками». Він не впускає у своє серце безнадію, бо впевнений, що жодна катастрофа не ставить хрест на меті. Так, досягнення цієї високої мети може бути нереальним за твого життя, але святу ідею, скріплену кров’ю, неодмінно підхоплять наступні покоління борців за волю. Тільки треба залишити по собі легенду, залишити пам’ять, що житиме в народі й будитиме іскру волі. Такою була й Маруся. Три її брати-отамани загинули в один рік, і замість того, щоб занепасти духом, злякатися, сховатися від усіх, це юне дівча підхоплює отаманську шаблю і йде супроти московської навали на чолі тисячного загону. Бо Маруся вже встигла усвідомити, що навіть найбільші втрати у боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі. «Будемо тримати Україну», — повторював її брат Дмитро, якого вороги ставили в один ряд з такими видатними отаманами, як Зелений, Ангел, Струк... І це гасло стає кредом усіх Соколовських, вони мислять не категоріями власної стріхи, а масштабами Великої України, за яку не шкодують свого молодого життя. Тому образ Марусі такий близький і сучасним героям, тим, хто пішов на Схід воювати за Велику Україну. Знаємо «Марусин полігон», який створила дивовижна дівчина, що взяла собі псевдо отаманші. Якось до мене приїхав поранений боєць із проханням зняти фільм про Марусю та про сучасних жінок на війні. Він думав, що письменникові це дуже просто — клацнув пальцями і розпочалися зйомки. Але треба було чути, з якою любов’ю і трепетом він розповідав про наших дівчат і жінок на східному фронті. Він переконаний, що саме на їхніх плечах лежить основний тягар війни.
«Після успіху „Чорного Ворона“ мене часто запитували, чи буду я ще писати на повстанську тему»
— Ще одне запитання щодо «Марусі». Книгу було написано одразу після вражаючого успіху «Чорного Ворона» як продовження повстанської теми. Можливо, уперше в сучасній літературі так достеменно та детально було зображено події російсько-української війни 1919 року, визволення Києва нашими військами, вуличні події та наявність потужної київської «п’ятої колони», яка себе ще арсенальським бунтом уприявнила та й досі у Києві вона є, хоч і не такого вже масштабу. Але на чільне місце ви як автор поставили жінку-отаманшу Марусю. До цієї книги отаманство вважалося явищем суто чоловічим, а тут жінка, себто навіть дівчина — шістнадцятилітня Олександра Соколовська. Ось цей вибір — він просто вибір такого воєнного епізоду-напівлегенди про Марусю чи бажання автора показати силу і місце жінки в українському всесвіті? Показати такий ніби архетип української жінки-войовниці, саме войовниці, яка своєю силою та вірою вела за собою у ті часи сотні озброєних чоловіків?