— Після успіху «Чорного Ворона» мене часто запитували, чи буду я ще писати на повстанську тему. Мовляв, це ж золота жила для письменника, читач спраглий такої теми.
Я відповідав, що ні, я серіалів не пишу і сповна виклався у «Залишенці», сказав усе, що хотів. Адже для мене мало розповісти цікаву драматичну історію з нашого минулого, мало вибудувати захопливий сюжет. Понад тим стоїть щось значно вище і глибше. Та от я поїхав на Житомирщину в село Горбулів на вшанування пам’яті отаманів Соколовських. Олекси, Дмитра, Василя, Марусі — їхньої юної сестрички Олександри. Там, у їхньому рідному селі, ще збереглося чимало матеріальних слідів героїв. Досі стоїть та школа, де вчителювали і жили Соколовські. У тій кімнаті, де мешкав Дмитро з дружиною Надією і де його убив зрадник, ще й зараз можна побачити сліди від куль у старому одвірку. За якусь сотню метрів навпроти школи стоїть самотній старезний вітряк — свідок тих подій. Біля того вітряка часто сидів у роздумах Дмитро Соколовський перед тим, як вирушити в черговий похід. Я подумав: яка ж це історія, ці ж люди були ровесниками моїх дідів і бабусь, ось же воно відбувалося все недавно, ще стоїть вітряк, ще видно сліди від куль... Я почав наїжджати в Горбулів, заприятелював із онукою отаманів Лізою Соколовською, котра розповіла мені чимало родинних таємниць. Я ночував у тій кімнаті, де вбили Дмитра, а ночами виходив до самотнього вітряка, запалював, як отаман, цигарку і подовгу вдивлявся в темряву, як у минуле. І ось із тієї темряви мені всміхнулося юне золотоволосе дівча з родимкою над верхньою губою. Я зрозумів, що напишу про неї. Адже через жіночий образ можна поглянути на повстанський рух під іншим кутом зору, це дає мені можливість уникнути самоповтору і знайти нові тематичні рішення. Тільки от проблема: Маруся мені всміхнулася, але її повний образ залишався для мене незбагненним. Справді-бо, якась легенда, міф. Як могло шістнадцятирічне дівча командувати загоном, який налічував триста кінних і сімсот піших козаків? Як уявити її серед цього чоловіцтва бодай на побутовому рівні? Адже це дівчина, у неї, даруйте, своя гігієна і свої жіночі особливості. Ну, ви мене розумієте. А потім Ліза Соколовська розповіла мені дивовижну історію. Один кадебіст, якого вона зустріла на якомусь учительському святі, зізнався напідпитку, що вони свого часу знайшли Марусину землянку. Знайшли її в лісі неподалік села Вереси за кільканадцять кілометрів від Житомира. Кадебіст запевнив, що землянка належала Марусі. Там були тільки жіночі речі: вишиті сорочки, хустини, дзеркало, намисто, сережки... І збірочка якоїсь любовної лірики. Образ Марусі ожив у мені зримо до кожної рисочки. Я раптом побачив, як Сашуня Соколовська у перерві між боями іноді потайки заходить у свою дівочу земляночку. Скидає з себе чумарку, папаху з червоним шликом, на якому написано шкільним чорнилом «Смерть ворогам України!». Зодягає вишиванку, намисто, сережки, вдивляється в дзеркало. Родимка тремтить над її верхньою губою. Господи, як це дівча хотіло жити! Жити, кохати, радіти, бути щасливою. Та ось вона знову зодягає на себе, як казав очевидець, «усе мужеське», бере шаблю, пістоль, карабін, сідає на коня і мчить до своїх козаків. Оце й була та українська душа, яка, на відміну від сірої маси, уміла мріяти про свою кращу долю і будучину Вітчизни. Ця мрія вела її до нерівного бою з окупантом, допомагала перейти найтяжчі випробування. Маруся не встигла народити дітей, але її материнська кров пульсує у жилах нації. У жилах отих дівчат і жінок, що, за словами згаданого мною бійця, тримають на собі основний тягар війни. Тримають Україну, як казав отаман Дмитро Соколовський.
— Події роману «Чорний Ворон» розгортаються на Черкащині — Холодний Яр, його околиці, часто на Звенигородщині або близько до неї. Чи бачите ви якесь пояснення особливої сакральності цих місць для України? Хмельницький та Хмельниччина, Коліївщина, Тарас Шевченко, холодноярська та медвинська республіки, десятки повстанських ватажків та заклик «Воля України або смерть», В’ячеслав Чорновіл — усе це явища, імена чи події, що їх дав Україні цей край. Може, душа України якраз десь тут і пульсує своєю вічною напругою? Тут душа, тут цей одвічний бунтівний козацький край, а десь там, західніше, там Галичина, там більше форми, строгості, раціо, звідти завжди йшов дискурс оформлення, упорядкування, раціональності. І це те, що майже разом утворилося як Київська та Галицька Русь і крізь віки постійної роз’єднаності та боротьби із зовнішніми ворогами одвічно прагне бути разом і може лише й існувати тільки як єдине ціле. Може, тому так і хотіли нас роз’єднати увесь час — наддніпрянців та галичан?
— Справді, ментально ми відрізняємося, та я бачу в тому багатство українського національного характеру. Ми, черкаси, більш розгнуздані, стихійні, кожен сам собі пан. Галичани більш дисципліновані, зібраніші, ощадливіші. Вони, я б сказав, більш європейські, і цьому є природне пояснення. Черкащина лежала на порубіжжі Дикого Поля, тривалий час була форпостом південних кордонів. Тут і зараз побачиш сліди давніх оборонних валів не лише в Холодному Яру. Тутешній люд жив у стані постійної боротьби з кочівниками, татарами, османами. У кожній хаті поруч із господарським реманентом стояла зброя. За таких умов тут гартувалися войовничі характери — гонористі, зухвалі, відважні і дуже вперті. Тому цей край став і колискою козацтва. Згадаймо, які знамениті лицарі були черкаськими старостами у XVI сторіччі. Остафій Дашкович, Дмитро Байда-Вишневецький. Це ж вони, власне, і стали організаторами та лідерами козацтва, тобто вибудували з нього структуровану мілітарну силу. А далі Хмельницький, який, скоріше за все, народився під Лисянкою, Чигирин як столиця гетьманства, Петро Дорошенко... У наступному сторіччі Залізняк, Гонта, гайдамаки освятили ножі саме в Холодному Яру... Коли визвольна боротьба занепала і здавалося, що покріпачена Україна назавжди розчиниться в імперському місиві, Бог раптом вказує перстом на цей край. Вказує, наче в якомусь біблійному міфі, на кріпака-сироту, якому випадає місія Спасителя і Пророка нації. Так вибухає Шевченко. Спалахує світло генія, котрий мовби сконденсував у своєму слові енергію всіх попередніх звитяг і героїв. Ще зовсім молодесенький Тарас береться за поему «Гайдамаки», а згодом висловлює пророцтво «І повіє огонь новий з Холодного Яру». Його відважні земляки справдять ці віщі слова і напишуть їх на своєму бойовому прапорі. Тому зрозуміло, чому всілякі україножери та перевертні постійно скиглять: «Не робіть із Шевченка пророка». Бо ще не всі його передбачення справдилися. Але пророка не можна зробити. Він з’являється у слушний час і в потрібному місці Божою волею. Тією ж волею дід Іван розповідав малому Тарасові про Коліївщину, а потім ще й повіз його до Холодного Яру. Може, там ця Дитина і відчула пульс української душі, святість землі тієї. Знаменно, що Шевченко відразу став загальнонаціональним поетом. Незважаючи на великі діалектні розбіжності у тодішній, іще не сформованій літературно мові, «Кобзаря» глибоко сприйняли українці всіх роз’єднаних на той час земель.
— Тобто Шевченко вже тоді був символом і натхненником соборності України. Галичани, можна сказати, обожнювали Тараса навіть більше, ніж свого геніального земляка Івана Франка.
— І це теж зрозуміло. Галичани всією своєю природою тяглися до Великої, як вони казали, України. Коли влітку 1919 року Галицька армія перейшла Збруч і злилася з нашою Дієвою армією, тобто з наддніпрянцями, то це була зустріч братів, котрі ніколи не бачили один одного. Це їх так окрилило, що знесилене біля кордону українське військо вирушило відразу двома армійським групами на Київ та Одесу. Головну силу, Центральну армійську групу, яка рушила на Київ, склали два галицькі корпуси під командою їхнього генерала Антіна Кравса. До речі, тут також можна поговорити про дисциплінованість галичан і стихійність наддніпрянців. Може, Головний штаб Петлюри тому й віддав перевагу галичанам у визволенні Києва від червоних, бо передбачав появу там денікінців і непрогнозованість поведінки козаків у такому зіткненні. Через те партизанським отаманам було заборонено навіть носа показувати на околицях Києва. А галицькі вояки, хоч і поривалися до бою з білими, строго підпорядкувалися наказам згори. Коли на Хрещатику з’явилися чорношличники Запорозького корпусу під командою полковника Сальського, відразу запахло смаленим, усе могло дійти до збройної сутички. Але козаків завернули, долю Києва, на жаль, було вирішено заздалегідь. До речі, про специфічні риси галичан і східняків ми говорили з сотенним Кривоносом. Він приїздив до Холодного Яру, здавна захоплювався його історією. Так от, Кривоніс як повстанський ватаг виніс зі свого досвіду цікаве спостереження. Якщо під час бою галичан з ворогом гине командир, вояки розгублюються, панікують, не знають, як діяти далі. А коли командир гине у східняків, на його місце відразу знаходиться заміна. Тут усі не проти покомандувати. Цікаво, правда ж? Та попри всі ці колоритні відмінності, наддніпрянці та галичани часто воювали пліч-о-пліч і воювали дуже добре. Деякі вояки Галицької армії після поразки на фронтах також опинилися серед повстанців Холодного Яру. Завдяки Горлісу-Горському декого знаємо поіменно: Микола Гуцуляк, Йосип Оробко, рудочубий партизан на псевдо Руданський... Гуцуляк та Оробко героїчно загинули в тій боротьбі. А коли через два десятиліття вже на Західній Україні підніметься проти окупантів Українська Повстанська Армія, у її лавах ми побачимо й братів зі сходу. Серед них будуть і колишні офіцери Червоної армії, як-от командир сотні «Сіроманці» Дмитро Карпенко (Яструб), уродженець Полтавщини, того її куточка, що межував з Холодним Яром. Будуть в УПА й окремі підрозділи з назвою «Холодний Яр», зокрема й герої мого роману «Троща» воювали в сотні «Холодноярці». На книжці Горліса-Горського виховалося ціле покоління галицьких патріотів, котрі у своїй партизанській боротьбі використовували холодноярський досвід. Тому це сакральне, як ви кажете, місце було і залишається символом української волі. Ця земля щедро полита кров’ю героїв, на якій проростала їхня і наша мета. Станьте в холодноярському лісі, обніміть дерево, і ви відчуєте, як десь у глибині пульсує серце України.