— Не просили вас написати роман про лісових братів?
— Була така розмова...
— І що ви на це?
— Я сказав, що треба знати литовську мову... А взагалі зібрав там стільки цікавого матеріалу, почув стільки драматичних історій, що варто над цим подумати. Литовці питають, коли знов приїду...
— Як на мене, роман «Троща» насамперед про переможний характер українського воїна, здатного пройти через найважчі випробування. Про людину, здатну вийти переможцем із самісінького пекла. І та атмосфера суцільної недовіри, підозр, запроданства лише підносить у наших очах світлий образ вояка Місяця. У неймовірно тяжких умовах він не тільки залишився вірним присязі, але й зберіг у собі непощерблені почуття побратимства, національний гонор, віру у справедливість своєї боротьби і перемогу української справи.
— Так, тут яскравим прообразом для мене був Кривоніс, Мирослав Симчич. Другий часовий план роману, тобто період, коли герой після двадцятип’ятирічного ув’язнення в московських концтаборах виходить на волю, взагалі списаний з біографії Кривоноса. Йому, як і всім в’язням-бандерівцям, заборонили повертатися в рідні краї. На схід, бандьора, на схід! Симчич обрав Запоріжжя. Його манив козацький край, манила Хортиця, і він вірив, що знайде там бодай відголоски давньої слави і волі. Реальність виявилася набагато жорстокішою, ніж уявлялося. Він довго не міг знайти роботи, не мав прописки, не мав, де прихилити голову. Та нарешті його взяли до цеху ремонту металоплавильних печей. Робота була пекельною, а тут іще КГБ не дає спокою. Його хотіли спекатися, і кагебісти організували в запорізькій газеті статейку де розписали, який Симчич бандюга і зарізяка. Ну і всі ці заяложені штампи про бандерівців: руки по лікті в крові, дітей в криниці кидали, активістів вішали, комсомолок ґвалтували. Приходить Симчич у свій цех, а всі роботяги на нього якось так скоса поглядають, з цікавістю, але нічичирк. Вони то бачили, що цей чоловік якийсь не такий — не п’є, не курить, але ж не знали, що йому цього правник націоналіста не дозволяє. Думали, якийсь штунда чи що, бо на слабого не показує. Аж виходить — живий бандерівець! Матінко рідна!.. Ну поглядали, мовчали, коли це раптом у роздягальні підходить до нього перший сміливець і пошепки так питає: «Дєд, ето правда, шо ти комуністов рєзал пачкамі? Дай п’ять!» Ну, і пішло, і поїхало. Відтоді роботяги почали ставитися до Симчича з такою повагою, що навіть у складчину збудували йому невеличку дачу на Дніпрі. Ось вам козацький дух, ось та стихія, що прокинулася у цих спролетаризованих, зросійщених українцях. Симчич-Кривоніс, крім усього, талановитий читач. Він розповідав мені, як у перерві між боями жадібно читав «Мазепу» Богдана Лепкого, так, що іноді й поїсти не встигав. Я цей епізод використав, змальовуючи ще один світлий образ — підпільника Сірка. Вони йдуть на завдання, і Місяць чує, як у Сірковій голові гомонить Полтавська битва. Ці хлопці добре знали українську історію, були закохані в козаччину, а повстанський досвід Холодного Яру, як я вже казав, увійшов у плоть і кров УПА. Чому україножери здійняли такий галас довкола «Чорного Ворона»? Тому що вони трактували повстанську боротьбу як чисто західноукраїнське явище. Цю сторінку нашої історії неможливо було приховати, бо ще живі її свідки й учасники. І всі ці табачники-колісніченки верзли нісенітниці, мовляв, там, у Західній Україні, і люди не такі, заледве не австріяки, і воювали вони за німців, і казна-що. А ось тут, у Центральній і Східній Україні, люди зустріли радянську владу з хлібом-сіллю. Цинічна брехня. Повстанський спротив 1917—20-х років минулого сторіччя і подвиг УПА — це дві ланки єдиної боротьби єдиного народу проти московського загарбника. Тому спершу з’явилися «Залишенець», «Маруся», а потім «Троща». За хронологією.
— УПА боролася на кілька фронтів. Про німецький завжди замовчувала совєтсько-російська пропаганда, про бойові зіткнення з поляками не дуже говорили ми, та й поляки до останнього часу. Хоча за недомовками пам’ять про це, безумовно, жила серед обох націй. Зараз польсько-українські суперечки на теми оцінки історії стали першим питанням двосторонніх стосунків. Все ж думаю, не з нашої ініціативи. Однак ці протиріччя можуть розламати спільний фронт України та Заходу проти російської агресії. Як і угорсько-українська напруга. І тоді непереливки стане і Україні, що трансформується, і вже давно заможній Європі, бо російському чоботові байдуже, чий асфальт під його підошвою. Ці проблеми слід розв’язувати всім: політикам, митцям, інтелектуалам. Поки не запізно. Який ви бачите тут вихід?
— Дуже прикро, що Польща почала висловлювати всі ці претензії до України під час війни. Мовчала, мовчала, а тут на тобі — в унісон з москалями. Ви можете собі уявити, щоб Росія напала на Польщу, а ми тим часом почали цькувати поляків за генерала Галлера, Пілсудського, за їхню сумнозвісну політику пацифікації. Та ще й не просто висувати претензії, а вимагати накласти тавро на Армію Крайову, на провідних діячів їхньої історії. Підло. Таке враження, що ці «непорозуміння» стали складовою гібридної війни. У мене немає сумніву, що до цих акцій причетна Москва, яка ніколи не шкодувала величезних коштів для впливу на міжнародну політику, на прямий підкуп. І що б ми не казали про цивілізовану Європу, але й там завжди знаходилися політики, голінні до матеріальних заохочень. Іншого пояснення я не маю. А посварити Польщу з Україною — спокусливе бажання, можливо, не лише Москви. Ще не знято з нашої перспективи Балто-Чорноморський союз, який неможливий без тісної співпраці насамперед України та Польщі. Ну ось, не всім це вигідно. Тарас Шевченко у поемі-посланні «І мертвим, і живим...», звертаючись до тодішньої української еліти, зокрема, глузує з її чванства, що ось які ми спритні, Польщу колись завалили. А далі додає: «Правда ваша: Польща впала / Та й вас роздавила». Тобто він уже тоді бачив важливість нашого сусідства з поляками як фактор спільного протистояння ненаситній Московії. А сьогодні багато польських політиків не розуміють, що якби, крий Боже, Україна впала, то першою роздавила б Польщу. Дика інфантильність. Уже, здавалося б, успішна європейська держава, а ще не стала, як і ми, дорослою. Тому не варто піддаватися на провокації, треба будувати свою успішну модерну державу і пам’ятати, завдяки кому ця держава з’явилася на мапі світу. Пам’ятати, що «в своїй хаті своя й правда», тобто своя мова, свої герої, свої звичаї, своя історія, писана нами, а не так, як розкаже нам москаль, німець чи поляк. А інакше на біса нам своя хата? Мусимо ставати сильними, тоді ніхто не наважиться вказувати нам, кого шанувати, а кого зректися на догоду чиїмось амбіціям. А то завтра мадяри скажуть, щоб ми не шанували Августина Волошина, німці попросять не згадувати Данила Галицького, бо він 1238 року розгромив їхніх лицарів Тевтонського ордену, румунів ще хтось там не влаштовує... Звісно, це не означає, що ми повинні їхати до Варшави під червоно-чорними прапорами з портретами Степана Бандери й Романа Шухевича, треба з розумінням ставитися до національних почуттів будь-якого народу. Але в своїй хаті, вибачте, то вже наша справа, які ікони тримати на покуті та на який бік хреститися.
«Епопея з екранізацією „Чорного Ворона“ вже теж могла б стати матеріалом для окремої книжки»
— Не можу втриматися від запитання про екранізації. Усі пам’ятають історію про відмову від Національної Шевченківської премії з рук Януковича та вручення Народної Шевченківської премії у Холодному Яру у квітні 2011 року. Тоді ж був зібраний народом фонд — десь близько 260 тисяч гривень замість офіційної премії, але який за вашим рішенням мав піти на екранізацію «Чорного Ворона». Ось лиш тепер ніби справа якось зрушила з місця — проект дістав підтримку на пітчингу Держкіно та отримає частку державних коштів. Бо воно якось за 260 тисяч кіно не знімеш. Але це буде дуже відповідально для кіношників, які робитимуть фільм, та й для вас як автора — все ж таки ваше головне творіння. Немає права на помилку, так само, як в Ахтема Сехтаблаєва, коли він знімав «Кіборгів». Бо ж холодноярці — це по духу як тодішні Кіборги, як захисники Донецького аеропорту. Отже, коли зможемо говорити про фільм «Чорний Ворон» як про реальність? Чи є вже впевненість, що зйомки розпочнуться?