— Авжеж. Хлипнівка колись славилася своїми малярами. На жаль, не збереглося ім’я того світлого чоловіка, який, на відміну від дяків-п’яниць, побачив у Тарасові майбутнього художника. Хоча з наукою тоді не вийшло, Енгельгардт не відпустив малого кріпака навчатися в Хлипнівці, натомість його послали у Вільшану працювати на кухні. Але хлипнівчани кажуть, що Тарасик усе-таки трохи пожив у їхньому селі, бо сюди навіть приходила його сестра Катерина, вона тут посадила грушу. Мені показували старезного пня, що лишився від тієї груші.
— Знамените село, що й казати...
— Та певно ж! А знаєте, скільки відомих людей побувало у мене в Хлипнівці? Від Яворівського, Римарука, Герасим’юка, Медведя, Ярослава Стельмаха і до оперної примадонни Марії Стеф’юк. Так відразу всіх не злічу... Однак про риболовлю. Якби я мав більше часу, то написав би про це об’ємну книжку. Такий, знаєте, посібник для рибалок-аматорів, але з багатьма пригодами. Дехто вважає, що риболовля зближує письменника з природою, дає натхнення, що, коли ти сидиш із вудкою, тоді гарно думається, працює уява, фантазія. Все це брехня. Принаймні для мене. Тут усе якраз навпаки, риболовля для мене є втечею від будь-яких думок, цілковите абстрагування від світу, занурення майже в прострацію. Ти тут поглинутий лише одним — передчуттям здобичі. Саме це гостре передчуття і є найголовнішим нервом і мотивом рибальської пристрасті. Це передчуття примушує тебе прокидатися серед ночі, щоб удосвіта вже закинути вудки, чи й зовсім не спати, якщо вирушаєш зі спінінгами на ніч. Про фанатизм і жертовність справжніх рибалок знаємо багато веселих та сумних історій — від руйнування родин до різноманітних симптомів божевілля і навіть летальних наслідків. Зі мною теж трапилася одна сумна, щоб не сказати трагічна, історія. Свого часу я після ловіння карасів, линів, лящів, плітки та іншої дрібноти став запеклим короп’ятником. Намацав на ямах Гнилого Тікича сазанів-велетнів. Можна сказати, річкових підсвинків вагою до двадцяти і більше кілограмів. Пригодовував їх вареною картоплею, відрами сипав її з човна посічену, як свиням, в облюбовану місцину під руслом. І, закріпивши на березі спінінгові вудлища, насаджував на великі ковані гачки по цілій картоплині завбільшки з волоський горіх. Повідки робив з міцнющої кордової нитки, витягнутої з автомобільної шини, і завозив човном цю хитру снасть на принаджену місцину. Бо якщо закидатимеш з руки, то картопля може злетіти з гачків, та й не влучиш точно туди, куди треба. Чатував подовгу, переважно вночі. І ось нічну тишу розтинає тріскотіння котушки. Тремтячими руками хапаєш спінінг, і розпочинається тривала боротьба з річковим велетнем. Одного разу я морив «крокодила» з годину. Цей красень затяг 22 кілограми. А які зривалися, то й не питайте. Словом, я так увійшов в азарт, що днював і ночував на річці. Іноді засинав на ходу і падав на землю. Кажани так звикли до моєї застиглої в чеканні постаті, що ледве не черкали крильми по носі. Я вивчив усі сузір’я на нічному небі, і Великий Віз стояв так близько над головою, що, здавалося, я міг дострибнути до його дишля. Та одного дня я відчув неймовірну кволість. Спершу подумав, що це виснаженість від безсоння, втома. А коли піднялася температура, зрозумів, що ні, це хвороба. Мабуть, застудився, бо ж доводилося і на сирій землі задрімати, і в холодну осінню воду стрибати босоніж. А чим наш брат лікується від застуди? Звісно, горілкою з перцем. Та після горілки мені стало ще гірше. Щоб довго не розводитися, скажу, що я підхопив оту «рибальську хворобу» лептоспіроз. Підхопив інфекцію, коли заходив у воду босоніж і поранився об якесь коріняччя. Їдучи за кермом до Києва, вже не розрізняв кольорів на світлофорі. А потім, як я вже казав, потрапив до реанімації. Та це не відбило в мене охоту до риболовлі. Так, вона забирає багато часу, але я думаю, що цей час не марнується. Він переходить у якусь особливу енергію почуттів, емоцій, уяви, зрештою досвіду. Ось, приміром, я багато часу провів в очеретах, і коли писав роман «Троща», де найдраматичніші події відбуваються саме в очеретах над Стрипою, то мені легко було орієнтуватися в багатьох реаліях такої місцевості.
«Я пишався тим, що такі люди, як Лук’яненко та Горинь, запросили мене до своєї команди»
— Хочу знову повернути вас до початку дев’яностих. Ви мали тривалий політичний період — десь від 1990 до 1998 року. Ви перебували в партії, яка й мені була світоглядно близька — Українській республіканській партії, хоч я був у Народному русі. Але то були дуже близькі сили. Ви, звісно, добре пам’ятаєте першу сучасну українську революцію — студентське політичне голодування 1990 року, відоме як Революція на граніті. Пам’ятаєте піднесення 1988—1991 років, як і пам’ятаєте поступове, а потім уже й карколомне падіння популярності національно-демократичних, націоналістичних сил. Пригадуєте, як на виборах до парламенту 1998 року йшли одразу два українських списки — Народний рух та Національний фронт, які поборювали один одного. Саме тоді, мабуть, ви ухвалили для себе піти з політичної, навіть з навколополітичної діяльності? Які тоді були думки? Зневіра у політичному класі? Чи просто розважливе рішення віддатися сповна знову лише літературі як головній справі?
— Добре пам’ятаю ті романтичні часи. Мітинги, гумові кийки міліції, вперше підняті синьо-жовті прапори... Революція на граніті, студентські намети... Проголошення незалежності, сльози на очах... Живий ланцюг до Дня Соборності. То була ідея Михайла Гориня. Через осідок УРП проходило дуже багато цікавих, відомих людей. Я пишався тим, що такі легендарні діячі, як Лук’яненко й Горинь, запросили мене до своєї команди. Щиро вірив у те, що ми швидко змінимо країну. Був час, коли доводилося працювати без вихідних, без перерви на обід, до пізньої ночі. Та минали роки, а просвітку не було. У політиці гроші почали перемагати ідеологію. Відчувалося тертя і між лідерами національно-демократичних сил — Чорноволом, Лук’яненком, Хмарою, Горинем. Зазнав розколу Рух. УРП розкололася на три республіканські партії. На виборах до парламенту 1994 року у Львові в одному окрузі зіткнулися Горинь і Хмара. Згодом Лук’яненко вирішив, що настав час передати партійне лідерство молодшим. Десь, якщо не помиляюся, 1996 року головою УРП стає Богдан Ярошинський, націоналіст, радикал у кращому розумінні цього слова. Просить, щоб я лишився. З мене політики вже було ніби й задосить, але піти... мені здавалося дезертирством. Розпочинаючи свою першу прес-конференцію, новий голова УРП Ярошинський показує журналістам на мене й несподівано каже: «А це наш прес-секретар Василь Шкляр, майбутній лауреат Шевченківської премії». Так, на вибори 1998 року ми пішли у блоці «Національний фронт» — крім УРП, до нього увійшли ще КУН на чолі зі Славою Стецько та Українська консервативна республіканська партія Степана Хмари. Набрали 2,7 відсотка при прохідному бар’єрі 4. Деякі компетентні люди казали, що пару відсотків у нас украли. Могло бути. А потім трапилася ота історія з моєю рибальською хворобою. То був якийсь знак. Я справді був у тяжкому стані. До лікарні приїхали Богдан Ярошинський з народним депутатом Олександром Шандруком. Лікар сказав, що, можливо, потрібна буде нирка. Ярошинський, не довго думаючи, відповів, що нирка буде. Одне слово, весела така була розмова. Коли я став на ноги, то зрозумів, що Бог уберіг мене для якоїсь доброї справи. З’явилася спрага писати. Політика на той час стала нудною, цинічною, розпаношився олігархат, комерційно-політичні проекти відтіснили ідеологічні патріотичні партії на марґінес. Головою УРП якраз став Олександр Шандрук, ми з ним товаришували, і він з розумінням поставився до мого вибору. Потім УРП знов очолив Левко Лук’яненко, запросив мене на серйозну розмову, але я і в нього відпросився. Остаточне рішення ухвалив для себе не через якусь зневіру чи розчарування, а за простим філософським висновком: усьому свій час.
— Вся ця постколоніальна політика так званої української влади тривала, аж доки 2004 року народу не увірвався терпець та не розпочалася Помаранчева революція. Під час цього кучмівсько-януковичівського періоду почали відбуватися перші серйозні протести — Україна без Кучми, «Повстань, Україно!» та інші. Ви ж тим часом видали ще два бестселери — «Елементал» та «Кров кажана». Чим для вас став показовим той час? Що це за історія з перекладом віршів Алли Дудаєвої? Чи долучались ви тоді до протестних акцій? І як Помаранчеву революцію зустріли ви — щиро, з надією, чи, може, як тепер багато хто, ви наперед знали чи відчували, що з обожнювання одного лідера діла не буде?