— Щодо навколополітичного життя, то воно мене ніколи не відпускало. Це вже було в крові. Та й взагалі письменникові в Україні неможливо залишатися поза політикою, поза громадським життям. Хоча в ідеалі, у нормальній країні так має бути. Та коли під загрозою найдорожче — мова, культура, духовне поле, то як ти стоятимеш осторонь? На відміну від попередніх років, я вже не був причетним до організації акцій, але як тільки десь повіє димком — одна нога тут, друга там. Козацький інстинкт. Весь час ніс за вітром, чи немає сигналу зі сторожової вежі? Добре пам’ятаю згадані вами акції, пам’ятаю, як палили опудало Кучми. Ну, й знайомі і незнайомі політики, котрі знали мій досвід, часто зверталися з проханнями: напиши те, відредагуй се, доведи до ума ось цей текст. Доводив. Одного разу кунівець, народний депутат Роман Круцик посвятив мене у тему «порятунку родини Джохара Дудаєва». Це коли російські спецслужби полювали на родичів президента Чечні, а українці ними опікувалися. Рятували від людоловів. Так я зустрівся з дружиною генерала Аллою Федорівною. Дуже мила, розумна жінка. Етнічна росіянка, фанатично віддана ідеї чеченської незалежності. Художниця, поетка. Після того знайомства я переклав добірку її віршів, яку надрукували кілька газет. Я вже казав, що через осідок УРП проходило багато цікавих людей. Вони довіряли нам більше, ніж державним інституціям. Одного разу до нас зайшов вояк Французького іноземного легіону, українець із Київщини. Його бойова історія та «порятунок родини Дудаєва» стали основою роману «Елементал». Щоб ви розуміли, яка довіра була серед патріотів до УРП, розкажу зворушливу історію. Вона, до речі, пов’язана з романом «Троща». Так от, далекого 1948 року кілька підпільників прийшли вночі до однієї сільської хати в Бережанському районі. Вони покликали на розмову дівчину Стефу, тоді старшокласницю, і сказали: «Стефцю, ми хочемо довірити тобі одну таємницю. Сьогодні вночі ми закопаємо два бідони з дуже важливими паперами, ти мусиш запам’ятати це місце. Ми, Стефцю, усі загинемо. А ти доживеш до вільної України і зробиш так, щоб ці папери потрапили до української влади». Ви уявляєте, якою сильною була віра цих хлопців, що йшли на смерть, у незалежність України? Вони не мали сумніву, що Стефа доживе до незалежності. Дисиденти, котрі прийшли після них, мали менше оптимізму. Я запитував у Михайла Гориня, як вони, перебуваючи в концтаборах, бачили цю перспективу? Горинь відповів, що в багатьох дискусіях на цю тему вони схилялися до думки, що Україна виборе самостійність у XXI сторіччі. А тут ні: «Стефцю, ти доживеш...» І вони закопали у неї на очах один бідон на цвинтарі, а другий у лісі. Стефа дожила до незалежності, ніде не обмовившись ані словом про довірену їй таємницю. Лише 1991 року вона покликала свого чоловіка та брата й розповіла про схованку. Вони відкопали архів, але не віддали його сумнівній владі, а довірили республіканцям. Ці бідони тривалий час перебували в Тернопільському осідку УРП. У них, серед матеріалів оунівської СБ, якраз і зберігалися протоколи допитів, що стосувалися зради, отієї драми в трощі над Стрипою. Драми, що згодом стане основою роману «Троща». Але в той час до цих алюмінієвих бідонів не мав доступу навіть прес-секретар УРП.
— Якась дивовижна містика. Справді, усе в цьому світі пов’язане невидимими нитями. Здається, саме так казав головний герой «Ключа».
— Саме так. Але я тривалий час жив Холодним Яром. І ось вибухнула Помаранчева революція. Нація подорослішала. Думаю, що обожнювали ми тоді не лідера, ми пишалися народженням нової генерації українців, здатних повстати за свободу, за свій чесний вибір. Пишалися своєю приналежністю до цієї генерації. Ющенко був тільки символом нашої Революції. До речі, я редагував тодішню його книжку «Вірю в Україну». Той здвиг також дуже нагадував козацьку традицію. Народ зібрався на коло, щоб витурити пройдисвіта і настановити на його місце свого гетьмана. Я тоді не покладав особливих надій на економічне диво. Мене більше цікавило національне відродження, яке могло стати лише передумовою того дива. Мене цікавив патріотичний президент, який ішов на зміну ренеґатам, московським прихвосням. І в цьому плані Ющенко до певної міри виправдав надії, тому й розчарування моє було не таким гірким, як у більшості його виборців. Звичайно, він не міг зробити багато, бо не мав потужної команди однодумців. Але й сам часто робив зовсім незрозумілі кроки. Наприклад, як можна було підписати указ про нагородження Ківалова орденом «За заслуги»? Адже це свідчило про те, що президентські вибори 2004 року, на думку Ющенка, не були сфальсифіковані. Після цього указу він мусив одразу подати у відставку. Таких суперечностей у його діях було чимало, вони призвели до того, що на наступних президентських виборах українці побачили нечувану політичну аномалію. Колишній їхній кумир почав підігравати тому-таки пройдисвіту, через якого вони піднялися на революцію. В цьому була якась волаюча несправедливість. Знаєте, українці ніколи не піднімалися за свої економічні права. Окрім хіба що шахтарів. Всі наші протести зводилися до боротьби за свободу, за право вибору, за справедливість. Бо ми знали, що саме ці найвищі цінності є запорукою успішного розвитку. Один із героїв роману «Троща» бачив майбутню незалежну Україну насамперед чесною. Тобто справедливою у взаємовідносинах між людьми, гармонійною у всіх сферах суспільного життя. Я теж не люблю оцих часто вживаних епітетів «процвітаюча» Україна, «заможна», «європейська» тощо. Бо вона не може такою бути там, де нація зневажає себе, де «єдина країна — єдіная страна», де «какаяразніцанакакомязикє». Вона не може такою бути там, де міністри послуговуються мовою окупанта, де чиновниця-найманка з Грузії кричить «я нє пазволю націоналістам указивать, на каком язикє мнє разгаваріть». Країна не може бути успішною там, де продажний суддя отримує платню в сотню разів більшу, ніж учитель. Не може такою бути там, де чиновник із «Нафтогазу» отримує стільки, скільки нормальна людина взагалі не може витратити на свої найвибагливіші потреби. Там, де наближений до влади магнат купається в шампанському по 1000 євро за пляшку, а держава дає йому мільярдні дотації на розвиток сільського господарства. Все це несправедливо, нечесно і дуже принизливо для всього суспільства. Адже за соціальною шкалою це означає, що вчитель, чи лікар, чи будь-хто «з народу» не вартий і нігтя багатьох привілейованих чиновників. Так не мусить бути, таке злочинне ігнорування соціальної справедливості деморалізує суспільство. Градація, звичайно, повинна бути, але ж не з різницею в сотні разів, та ще й за такого низького рівня життя.
— За Ющенка було багато українських ідей, щонайменше, політика української національної пам’яті вперше стала об’єктом уваги на найвищому державному рівні. Указом президента було створено Український інститут національної пам’яті як центральний орган влади. Якраз тоді я опікувався цією справою в уряді як віце-прем’єр. Принаймні тодішнє покоління школярів вивчало правду про Голодомор, Батурин, Крути, Конотопську битву та чуло про це із вуст найвищого керівництва держави. І хоча, особливо у пізній період тієї влади, у багатьох ці теми почали викликати роздратування, суспільство вже було підготовлене для серйозного сприйняття таких тем, як Холодний Яр, УПА, декомунізація, правда про Україну у Другій світовій тощо. Зрештою, саме тоді було відкрито архіви СБУ, у яких і ви працювали, готуючи «Чорного Ворона». Власне, хлопці, які пішли у наступ на Грушевського та Інститутській, завдяки цим відкритим шлюзам довідалися про нашу трагічну історію та несправедливість щодо українців з боку Росії у всіх її формах та виявах. Ці ж хлопці пішли на Схід воювати за Україну. Ці ж хлопці стали героями вашого «Чорного Сонця» (2015). Хоч ви нібито не збиралися писати хроніки сучасності, але тут ви, мабуть, вважали своїм обов’язком написати про ТАКИХ наших сучасників? Ви бачили там, на Сході, наступників Чорного Ворона, Василинки, отамана Загороднього, всіх численних героїв Холодного Яру, чи це зовсім новий тип сучасних українських хлопців, яких нікому не скорити?