«В Україні треба узаконити Майдан як постійно чинну інституцію»
— Ви сказали в одному з телевізійних виступів, що влада може чути тільки голос Майдану, а до того вона завжди глуха. Це насправді дуже серйозний закид, якщо мова йде про владу, яка від Майдану до влади і прийшла. Тепер дуже серйозне запитання: ви гадаєте, що й зараз не буде устабільненого розвитку країни і знову для якісної зміни має бути Майдан? Уже четвертий? І чи є все ж щось істотне, що відрізняє Україну-2018 від України-2013?
— Іноді приходить думка, що в Україні взагалі треба узаконити Майдан як постійно чинну інституцію. Бо в нас як виходить? Зібралися, поміняли владу і розійшлися. А треба стояти до кінця і вимагати від нових керманичів бодай якихось базових змін, які не підлягають сумніву. Ну, цього разу війна зашкодила, а взагалі Майдан мусить наполягати на комплексі невідкладних рішень. Наприклад, вимагати негайного скасування депутатської недоторканності, ухвалення нового виборчого закону, заміни ЦВК, розпуску Конституційного суду, який з намови режиму ґвалтував Основний Закон... Це я так, довільно кажу, є ще речі, не менш важливі. А то он уже скільки років минуло, а на чолі ЦВК сидів антимайданівець, котрого ми пам’ятаємо ще з часів Помаранчевої революції. Ну, шарпнули його один раз про людське око, показали маєток — палац, більший за Версальський, і що? Сидить і далі в тому палаці. Хіба це не плювок в обличчя чесним громадянам України? Такі речі часом затьмарюють оту різницю між 2013 і 2018 роками. Є вона, звичайно, є. І в гуманітарній сфері відчутна. Нарешті фінансується українське кіно, в ефірах звучить українська пісня, міцно стали на ноги кращі видавництва у Києві, Харкові, Львові. Дедалі більше чується рідна мова, хоч ситуація, звісно, далека від нормальної. Українці тяжко видихують колоніальну спадщину, навіть у час російської агресії ще не усвідомили, що найміцніший кордон країни — державна мова. Ходять до московської церкви, яка фактично стала терористичною організацією. Але позитивні зміни є. Тільки ж, ви знаєте, письменник завжди буде в опозиції до будь-якої влади. Часом я публічно висловлюю непопулярні думки щодо війни, Донбасу, Криму і наживаю собі опонентів навіть серед прихильників. Не всі розуміють, що завданням письменника є насамперед порушувати питання, а не давати на них остаточну відповідь. Це ж добре — збурювати протест, запалювати думку, будити Дух одвічної стихії. Тому я за Майдан. Четвертий, п’ятий, десятий, поки в Україні не запанують чесні суспільні відносини, поки вона не стане країною національної гідності. Якщо Бог не посилає свого Вашингтона, то суспільство мусить його виховати.
— Лідерство у такій великій, неоднорідній та схарапудженій країні, як наша — справа тяжка і невдячна. Завжди є багато молодих, хто начебто міг би взяти на себе цю місію, але як придивишся, то їх і немає. Бо це щоденна праця, досвід, знання та відповідальність. Ви бачили там — у шанцях на Сході — цих найкращих наших хлопців та дівчат. Ви бачите в них ту зовсім нову генерацію українців, що хоче і може вести Україну за собою?
— Серед звичайних хлопців і дівчат я, певна річ, не помічав таких амбіцій. Вони живуть іншим життям, їхні голови не забиті маренням про політичну кар’єру. Хоча їм, звичайно, не байдуже, хто стоїть на чолі держави, на чолі Збройних сил, їм не однаково, якою є розстановка сил у парламенті. Кожен третій із них був би кращим президентом, ніж Зеленський чи Вакарчук, але їм не до того навіть на рівні жартів. Це люди іншого складу характеру. Серед командирів, можливо, є і такі, хто не проти зробити політичну кар’єру, але мені здається, що ті, хто цього дуже хотів, уже сидять у Верховній Раді. Війна ж народжує не тільки героїв, вона плодить авантюристів, ворохобників, шукачів пригод, садистів, зрадників. Так було завжди. Є серед вояків і такі, що вже встигли повоювати по обидва боки. Про це, звісно, не всі здогадуються. Я кажу це не для того, щоб кинути тінь на депутатів, котрі зайшли в парламент з війни. Серед них є гідні обранці, справжні чоловіки, котрі вболівають за українську справу. Є водночас командири добробатів, яким люди вірять менше або й зовсім розчарувалися в них. Взагалі українці помірковані, вони з підозрою ставляться до геройських вчинків, до чужого успіху, і коли їм сказати, що все воно було трохи не так, охоче і з радістю вірять. У нас від захвату до зневаги один крок. Не будемо наводити відомих прикладів. Але є серед знаних військовиків і такі, хто міг би взяти на себе найвище лідерство, особливо в час війни. У «Чорному Сонці» є епізод, коли хлопці, мріючи про майбутнє України, жартома формують Кабмін зі своїх побратимів. Той буде міністром оборони, той культури, той піде на голову СБУ, а генпрокурором стане боєць із позивним Негідник... Але й тоді вони житимуть скромно, чесно, служитимуть, як і тепер, для добра своєї країни. Там азовці називають і свого майбутнього Президента, неважко здогадатися кого.
— В Україні є одна незмінно тяжка, а для будь-якої влади ще й незручна, мовна тема. Ми з вами навіть можемо згадати ще один сучасний український Майдан — мовний: це коли банда Януковича ухвалила «па бєспрєдєлу» мовний закон, аби знищити українську як державну, а в перспективі і як явище. 2014 року одразу після Майдану цей ганебний «закон» було скасовано, однак акт цей тодішнім головою ВР так і не було підписано. Лише 28 лютого цього року «закон» регіоналів було скасовано конституційним судом. Та й то не з огляду на його антиконституційний зміст, а беручи до уваги щонайбрутальніші порушення Закону про регламент під час його «ухвалення» 2012 року. І зараз, коли в Україні немає жодного закону про державну мову і його потрібно негайно приймати, поки така можливість є у цій Раді, серед правлячого класу велике сум’яття з цього приводу: знову «не на часі» і знову роз’єднає «єдіний народ». Так будемо і далі жити без підтримки української мови? А який сенс? Хто серйозно проти української мови, окрім агресора на Сході та його посібників? Як ви оцінюєте цю ситуацію з новим законопроектом про українську мову?
— У такій ситуації — вагання, страх, зволікання — Черчилль спитав би: «Панове, а за що ж ми воюємо?» З мовним законом ми запізнилися, як і з декомунізацією, щонайменше на чверть сторіччя. Якби закони, основоположні для розвитку незалежної держави, ухвалили вчасно, сьогодні не було б війни. Багато хто повторює оте оскомне «не на часі, бо йде війна». Але саме війна з російським загарбником дає нам і святе право, і зобов’язує ухвалювати закони, які працюють на зміцнення нації. Інша річ, що парламент наш, як завжди, неоднорідний, я б сказав, гетерогенний, у ньому ще велика частка неприхованих українофобів або таких собі хохлів, яким «без разніци, какой язик». Зверніть увагу, як ці хохли догідливо переходять на російську в ефірах, коли до них хтось звернеться тією мовою. Ще й думають, що це така висока культура — переходити на мову співрозмовника. В Африці чи в Парагваї, може, й так. Але якщо такими догідливими ми будемо в Україні, то рідна мов знов стоятиме сиротою осторонь, чекаючи черги на своє слово. Тепер про новий закон. Тут ми повелися знов-таки чисто по-українському. Замість того, щоб напрацювати один консолідований документ, маємо аж три законопроекти. Наче хтось навмисне таке придумав. Усі вони добрі, хоч до кожного можуть бути певні застереження. Та замість того, щоб сісти і все звести до спільного знаменника, групи авторів нещадно борються між собою. До мене звертаються активісти, яких я шаную за їхню послідовну позицію, просять підтримати такий-то законопроект, і я, звичайно, не можу їм відмовити. Бо вірю в їхню компетентність, вони багато літ присвятили боротьбі за мову, та й законопроект мені імпонує. Я підписую звернення на їхню підтримку, аж тут приїжджають представники іншої групи і просять підписати їхню петицію. Їх послухаєш, теж усе ніби правильно, слушно, але я ж не можу танцювати польку на два боки в такому питанні. Погодьте між собою суперечливі пункти заздалегідь, бо дійде до голосування і знов розгоряться такі дебати, що тріщатимуть чуби. А закон відкладуть у довгий ящик. Тоді як зволікати далі немає куди. Поки в Україні можна буде жити, працювати і робити кар’єру, не знаючи української мови, доти ми будемо недодержавою, будемо полігоном для геополітичних експериментів зовнішніх сил. Доти нам вказуватимуть сусіди, яких героїв шанувати, а яких зректися в ім’я їхніх амбіцій, доти світ дивитиметься на нас, як на уламок Росії, котрий захотів жити «по-новому».