— У ваших творах чимало дійових осіб — священики. Холодноярські, повстанські, сільські. Різні. Подекуди зображені дуже акцентовано, подекуди лише згадкою, але такою необхідною у тому воєнному житті, що ви його показали у трьох останніх романах. Ось іще одна складна тема — українське православ’я. Скільки років ведеться мова про Єдину Помісну Православну Церкву із центром у Києві, але навіть і після Революції гідності ця справа лишається не підйомною: Москва та її церква тут затято проти. І цю затятість УПЦ МП не можуть змінити ані громадські авторитети з їхньою твердою позицією, ані парламент із його зверненнями до Вселенського Патріарха, ані навіть президент Порошенко, який, що не кажи, а таки має реальну владу в країні та підтримує зусилля УПЦ КП на шляху до автокефалії та соборності. На вашу, пане Василю, думку, у чому справжня причина цієї московської затятості в цьому питанні?
— Ну от, іще одна сторона нашої підлеглості «рускому міру». Я завжди казав, що він, цей лукавий «мір», тримається передовсім на двох китах — російській мові і московській церкві. У час війни УПЦ МП відкрито підтримала агресора, не засудила війну, зайнялася словесним крутійством в унісон антиукраїнським політикам. Ми вже знаємо, що ця церква навіть прихищала і переховувала в своїх стінах терористів, російську агентуру. Під час Майдану в надрах Почаївської лаври переховувався спецназ ворога. Дійшло до того, що під час війни московські попи відмовлялися відспівувати наших загиблих героїв. Вони й сьогодні моляться за одного з найбільших пропагандистів «руского міра» патріарха Кирила. Куплені українцями свічки в церквах московського патріархату відливаються в кулі, якими вбивають наших захисників. Це якесь безбожне наслання, диявольський промисел, у полоні якого перебувають мільйони наших співвітчизників. Навіть у серці Холодного Яру стоїть Мотронинський монастир під п’ятою МП. А цей же монастир є свідком освячення гайдамацьких ножів часів Коліївщини, у його келії містився штаб головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Це тут Горліс-Горський виходив з Чорнотою на вали, щоб зачерпнути сили ще з княжої доби. І ось така ганьба! Щоб змити цю неславу з чола України, сучасні холодноярські козаки під час Революції гідності хотіли вимести з Мотронинського монастиря московський дух. А знаєте, хто став на заваді? Насамперед священики Київського патріархату. Вони сказали, що в міжконфесійних протистояннях силові, революційні методи неприйнятні. Мовляв, українці самі прозріють і тоді все стане на свої місця. Наші священнослужителі й тут показали свою шляхетність, свою моральну й духовну перевагу над слугами московської церкви. Бо я впевнений, що якби десь у духовному центрі Росії стояла українська церква, ті б не церемонилися. У Москві зацькували навіть українську бібліотеку. Я теж вважаю, що коли будь-яка інституція, хай то буде осередок культури чи церква, стає на бік ворога, вона мусить підлягати забороні аж до цілковитої ліквідації. Та водночас розумію, що це не так просто зробити у час «недозрілого суспільства». У чому причина московської затятості в цьому питанні? Оскільки МП є одним із китів «руского міра», одним із основних плацдармів російського впливу на Україну, то зрозуміло, що п’ята колона за нього тримається руками й зубами. Тут у хід запускається потужна пропагандивна машина, вливаються великі гроші, діє система стимулювання, прямого підкупу. З давніх часів, навіть у Галичині, котра підлягала Австро-Угорщині, московська церква мала величезну матеріальну підтримку з Росії. Батюшки мали з того неабиякі бариші. Але в народі є таке прислів’я: яка паства, такий і священик. Тобто якщо українці схаменуться і не йтимуть до церкви, яка перебуває на службі у ворога, то вона змушена буде відійти сама по собі як постколоніальний рудимент. Ми вже бачимо немало прикладів, коли свідома громада переходить з московського у Київський патріархат. Бачимо й священиків, котрі роблять вибір на користь своєї церкви. Але цей процес не такий швидкий, як хотілося б. Адже й чимало політиків, високопоставлених чиновників б’ють поклони і цілують руку московським попам, бізнесмени-грішники зводять храми МП, мовляв, Бог один. Так, Бог один, але ж і Україна у нас одна. Істину казав Ганді, що немає більшого ворога за власну еліту, виховану колонізатором. Це фатально позначилося і на визвольній боротьбі 1917—20-х років, дається взнаки і сьогодні, на двадцять сьомому році Незалежності.
«Шевченко був свій, Франка і Лесю сприймав більше розумом, аніж серцем, Гоголь сам обрав шлях російського письменника»
— Я трохи іншої справи торкнутися хочу. Ваші стосунки з нашим славним повстанським, козацьким, мілітарним минулим зрозумілі. А які стосунки у письменника Шкляра з головними літературними постатями минулого? Із нашим національним Пророком — Тарасом Шевченком? Із Лесею Українкою, Іваном Франком? Хто для вас, можливо, став квінтесенцією цілої плеяди Розстріляного Відродження? Хто найзнаковіший із шістдесятників? Ви завжди згадуєте про Григора Тютюнника як про дуже близьку вам постать. Хто ще впливав на вас як на митця? Думаю, це дуже цікаво і дуже важливо для тих, хто хоче впритул наблизитися до повноти розуміння вашої творчості. Наскільки це взагалі можливо, звісно.
Про «Гайдамаків» я вже казав. Пам’ятаю, як малим виходив із батьком далеко за село, ми спиналися на високий пагорб і тато, показуючи в далечінь, казав: «А отам Моринці в розколинці». Шевченко в нашій родині сприймався так, наче він був нашим родичем. На стіні висів його портрет, і мені здавалося, що то котрийсь із моїх дідусів, яких я ніколи не бачив. А оті качаточка, що хлюпочуться попід осокою, — плавали, думав я, по нашому ставку, це написано про них. Дуже близькою була Тарасова мова, інтонація. Моринці, Керелівка, Будища розмовляли точнісінько так, як моя Ганжалівка, і ця мовна стихія, яку поет виніс із рідного краю, западала глибоко в душу. Це навіть не можна назвати обожнюванням. Тарас був СВІЙ. Пізніше прийшли і Франко, і Леся, але я сприймав їх більше розумом, аніж серцем. Це не було на рівні нервових клітин, як із Шевченком. Хоча з Франком у мене теж були особливі стосунки. Після першого курсу університету ми з товаришем поїхали до Львова і відразу пішли до музею Франка. Там після огляду експозицій нам раптом піднесли книгу відгуків. Я взяв ручку, і несподівано у мене вирвався експромт галицьким діалектом. Я написав у тій книзі на цупкому папері вірш із двох рядків: «Не маю чим ся похвалити, Бо скеля ще не вся розбита». Ми вийшли на вулицю збуджені, мовби сп’янілі, і тут товариш злякано поглянув на мене. «Ти хоч розумієш, що ти написав?» — спитав він. «А що? Хіба так не є?» — я й далі говорив майже по-галицькому. «Та нас же обох виженуть з університету», — сказав він. До мене дійшло. Ми сіли на лавку в парку й зажурилися. Нарешті товариш прийшов до тями. «Я піду й спробую непомітно вирвати ту сторінку з книги», — сказав він. «Спробуй», — погодився я. Він пішов, і йому поталанило влучити такий момент, що він це зробив. Повернувся з вирваною сторінкою, але не віддав її мені, а порвав на дрібнюсінькі клаптики й викинув в урну. Таке було моє перше знайомство зі Львовом і музеєм Франка. Лесиними слідами я теж ходив від Колодяжного, урочища Нечимного, де народилася «Лісова пісня», й аж до Ялти. Поруч із Нечимним у Ковельському районі лежить село Уховецьк. Мій старший брат Петро одружився з дівчиною Мариною з цього села, і там ми гуляли волинське весілля. То був далекий 1975 рік. І ось осмілівши після чарки, я тихенько спитав в одного колоритного дідуся: «Діду, а ви можете показати мені справжнього бандерівця?» Я вже знав, що Волинь — повстанський край, але тоді ще не розрізняв бандерівців і бульбівців. Дідусь насторожився, спершу ніби й не втямив, чого я від нього хочу. А потім гарненько випив і десь подівся. Через певний час з’явився в порозі зодягнутий, у шапці (зима була), і поманив мене пальцем. Я вийшов надвір, біля воріт стояли сани, запряжені конячиною. Через глибокі сніги ми поїхали в сусіднє село Скулин і зайшли до однієї хатини, де нас зустріла вже немолода, але красива синьоока жінка. Синіших очей я в житті не бачив. Це була зв’язкова УПА Ганна Зелена на псевдо Гива. Тобто плакуча верба. Псевдо їй дав сам Клим Савур — командир УПА-Північ. Не знаю, як так вийшло, але ми розговорилися і Ганна Зелена розповіла мені про все своє життя, про підпільну боротьбу, про каторжні літа в концтаборах. До речі, вона дістала поранення під час Норильського повстання політв’язнів 1953 року. Говорили довго. Думаю, що вже тоді підпільниця Гива посіяла в мені зерня майбутнього роману про УПА. А коли я поїхав, Ганну дуже висварила її мати. Мовляв, хіба ти знаєш, хто то такий приїжджав, що розпустила язика? І вони потім ще довго потерпали, чи не закінчиться це лихом. Через багато літ я зустрів Ганну Зелену в урочищі Нечимному на Лесиному літературно-мистецькому святі «Лісова пісня». Ми й зараз спілкуємося, недавно я провідував пані Ганну на Волині. Торік вона зустріла свій 90-й рік. Смію думати, що звів мене зі зв’язковою УПА Гивою не щасливий випадок, а Леся Українка. То правда, усе в цьому світі пов’язане невидимими нитями. Коли говорити про Розстріляне Відродження, то першим переді мною виринає Плужник. Євген Плужник. Бачу, як приставляють до стіни людину, чую, як сухо чмихає старий наган. А ось іще ведуть на розстріл. «Передній, мабуть, ходив — так човгав, Черевики скривив...» Прості, прозаїчні слова, а яка сила! Яка зрима картина! А Володимир Свідзінський... Чомусь поети того часу мені ближчі за прозаїків. Хоча, звісно, і Хвильовий, і Підмогильний — митці особливого власного простору, але, мабуть, я прийшов до них з певним запізненням. Не зі своєї вини. Надто довго вони були під забороною... Шкільна та й університетська програми спонукали не сприймати глибоко багатьох видатних авторів. Класичний приклад — геніальний Тичина, з якого система зробила заледве не посміховисько. Шістдесятники — ціла епоха в нашій літературі. Я вже згадував Вінграновського, це був волхв, характерник, який міг обертати словом на стонадцять сторін, засвічував його, як зірку на небі. Ліна Костенко — бездоганна форма, афористичне мислення, космос українського духу. Але найбільший вплив зробив на мене Василь Симоненко. У сенсі світоглядного становлення. Із цим поетом у нашому роду теж була цікава історія. Один із моїх дядьків, Михайло, жив у Києві, працював на «Ленінській кузні» і, бідолаха, був геть окацапився. Але вчасно потрапив під вплив інтелігентного приятеля. Одного вечора дядько прийшов додому зі збіркою поезій Василя Симоненка і сказав своїм дітям: «Я вам більше не папа, а тато». Діти виросли українцями. Дядько Михайло так глибоко перейнявся Симоненком, що й мене, школяра, присадив на його вірші, даруйте за таке порівняння, як на голку. Я почав у школі висловлювати такі думки, що вчителі лякалися. Директор казав, що треба розібратися з моїми батьками, бо тут щось нечисте. Але якось обійшлося. Видно, ніхто не хотів кидати тінь на школу. Ми з однокласником Володькою Антоненком удвох створили «організацію Самостійна Україна». Більше нікого до неї не запрошували, щоб нас не продали. Вітаючись, ми звіддалік показували один одному літеру «С», складену великим і вказівним пальцем, вигнутими у дугу, і це був наш пароль. Літера «С» означала самостійність. Десь у восьмому класі я почав писати патріотичні вірші про Україну, Шевченків край, наслідуючи Симоненка, і деякі з них навіть друкувала обласна молодіжна газета «Молодь Черкащини». Недавно одна черкаська журналістка надіслала мені копію мого вірша, який у 60-х роках не пройшов цензуру, але й досі зберігається в архіві обласної газети. Вірш називається «Нескорений». Він про незламного козака, який уособлює Україну. Цікаво, що й Василь Симоненко у 60-х роках працював у черкаській газеті, але тоді, коли я там друкувався, поета вже не було на світі. До середини 70-х я вже близько познайомився з геніальним новелістом Григором Тютюнником, якого називали совістю української літератури. У 1976-му я працював у журналі «Ранок», вів там прозу, і надрукував знамените оповідання Тютюнника «Три зозулі з поклоном». Коли вийшов журнал з цим оповіданням, Григір не повірив своїм очам. Річ у тім, що до того «Три зозулі...» вже побували в редакціях усіх відомих журналів — «Вітчизні», «Дніпрі», але його боялися друкувати. Я ж замінив там кілька слів, щоб не так видно було, що головний герой репресований і пише листи з таборів. Щоб можна було подумати, начебто він на війні. Ну, це для дурних. Той відредагований текст машинопису я зберігаю і досі. Тютюнника я свого часу теж наслідував, як багато тодішніх молодих прозаїків, але це була добра школа у виробленні стилю оповідача. Із шістдесятників ще я глибоко шанував і шаную Валерія Шевчука. Не зустрічав людини вищого інтелекту і такої несхибної на своєму шляху. Із зарубіжних письменників мені лягали на душу Кнут Гамсун, Гемінгвей, Ремарк, Стейнбек... Може, когось і забув, бо то була, мабуть, не пристрасть, а втішне читання.