— До речі, вічна тема української літератури — ідентичність Гоголя. Приміром, Євген Маланюк щиро визнавав його талант і внесок до літератури, бачив «національний образ» Гоголя, однак прямо називав його «прапором політичного малоросійства». А Дмитро Донцов, навпаки, вважав, що Гоголь утік з України, задихаючись від духу «рідної старосвітщини», себто рятуючись від нездалості місцевого життя, його затхлості. Ви тут визначилися: самоідентичність Гоголя українська? Російська? Чи взагалі ця дихотомія не працює для постаті Гоголя і вся ця дискусія про його ідентичність — праця Сізіфа?
— Для мене тут дискусії не існує. Гоголь сам обрав шлях російського письменника. Українською мовою він не володів на тому рівні, щоб писати художні твори. Навіть з матір’ю листувався по-московському. І Шевченко у тій-таки седнівській передмові пише, що Гоголь «свого язика не знає». Більше того, Микола Васильович вважав, що всі слов’янські письменники мусять писати спільною мовою, тобто російською. Це вже був маразм. А поезія Шевченка тхнула Гоголю дьогтем саме через мову. Та все-таки я доходжу висновку, що десь у найпотаємнішому куточку душі Гоголь заздрив Шевченкові. Заздрив за те, що Тарас повстав проти цілої імперії, пішов у неволю за свій народ, тоді як Микола Васильович поїхав грітися на італійському сонечку за царські гроші. В одному з листів він писав, що сам не знає, чого більше в його душі — «руского ілі хохляцкого». Ну, якщо «хохляцького», то далі нема про що говорити. Звичайно, це був великий письменник. Але талант митця не завжди узгоджується з його моральним світом. Згаданий мною серед улюблених авторів Кнут Гамсун дуже шанував Гітлера і навіть написав по ньому некролог. От ми кажемо, що Гоголь наш, бо він так славно писав про Україну, вживав багато українських слів і зворотів, використовував нашу міфологію, любив українські думи, пісні. Так, але в цьому я вбачаю і зворотній бік медалі. По-перше, Гоголь уводив «Малоросію» в загальноросійський культурний контекст як периферію Великороси. По-друге, через його твори російська мова поглинала наші слова як власні діалектизми. Тобто в цьому сенсі Гоголь був асимілятором і, за його ж словами, сяяв діамантом у короні російської імперії. Може, тому він, як каже легенда, перевернувся в домовині? Хто зна... А талант був могутній. Жаль, що з його «Шинелі» зростали чужі письменники.
— Є, у тому числі в Україні, автори, що «видають на гора» по роману на рік. Ви ж кажете, іронізуючи, звісно, що ви «не борзописець». Але ж література це і конкуренція також. Ваші твори, безумовно, особливі. Я знаю людей, які не можуть дочитати «Марусю» — зупинилися на півкнизі, бо у них серце обливається кров’ю та навертаються сльози на очі. Люди, українці, справді мають великий емоційний струс, читаючи ваші речі. Але ж і вам це не минається просто так і штампувати такі книги як на конвеєрі, напевно, неможливо. І занадто великі паузи не підходять, бо літературний процес стає дедалі більш жорстким і конкурентним. Як тут бути?
— Я ніколи себе не силую. Не примушую сісти за стіл. У мене немає плану написати стільки-то сторінок на день. Після завершеного роману я можу «відходити» й рік. Інша річ, що специфіка роботи така, що ти часом працюєш навіть уві сні. Щодо конкуренції, то в літературному середовищі вона інакша. Я вважаю, що кожен серйозний письменник має свій власний простір, який не перетинається ні з чиїм іншим. Тому я радію успіхам колег, бо впевнений, що їхній рівень підсилює і мене. Письменника великою мірою формує середовище. Самотнє дерево вразливе. Його швидше зламає вітер чи спалить блискавка. Могутні дерева виростають у лісі. Через те я щасливий, що Україна сьогодні має когорту талановитих письменників. Із власним стилем, із власним простором. Щасливий, що дожив до того часу, коли не треба сушити голову, як видати книжку. Видавці самі стоять у черзі та з нетерпінням чекають твого рукопису. Уже сміливо можна говорити про пристойні наклади української книжки, які сягають 100 тисяч і більше. Уже сучасні українські твори виходять на екранне життя. Але, звісно, занадто розпружуватися теж не можна. У більшості з нас сидить ота, як казав Довженко, проклятуща українська лінь. Сидить це ледащо і в мені, яке постійно нашіптує: почекай, ти ще не все знаєш, не поспішай писати, може, ще випірнуть якісь невідомі тобі факти чи архівні матеріали. Так, до речі, було і з «Чорним Вороном». Я довго боявся його розпочати. Знав, що дуже багато залежить від першого речення, від інтонації, темпу оповіді. І ось тут іноді багато важить якраз літературне середовище, оточення, в якому ти обертаєшся. У 1990-х — 2000-х роках віссю елітарної літературної тусовки був винятково талановитий поет Ігор Римарук. Він редагував журнал «Сучасність», до якого тулилися тоді літератори Києва, Львова, Чернівців... Ігор був дуже близькою мені людиною, у «Сучасності» він друкував усі мої романи. Знаючи, що я виношую «Залишенця», весь час запитував: «Коли, коли?» Я знизував плечима, відмовчувався. Одного разу ми з Ігорем гарненько посиділи, і він почав трусити мене, як грушу. Дай, каже, уривок для журналу. Відповідаю, що цілісного ще не маю. Бо я соромився сказати йому, що тексту взагалі немає ніякого, тільки робочі записи. Він спохмурнів і каже: «Якщо через три дні ти не принесеш мені уривок, то я кидаю журнал». Ми ще поговорили гостро, майже посварилися, а наступного ранку я сів за комп’ютер і написав перше речення: «Отамана Веремія ховали в Губському лісі без прощальних сальв і промов». Це біля мого села ліс називають Губським. Комп’ютер не знав цього слова і сам виправив його на Гунський. Я подивився, подумав і вирішив, що це якась підказка згори. У Гунському лісі — так навіть краще, повіяло історичною давниною. І пішло... Через три дні дав Римарукові кілька сторінок тексту. Він прочитав і сказав, що це буде сенсаційний роман. Відразу надрукував цей уривок. А я вже писав «Залишенця» день у день. Ось так іноді друзі підставляють надійне плече. Потім Ігоря не стало, він не встиг прочитати повний текст роману, але я довіку буду йому вдячний за те, що підштовхнув, що приглушив у мені сумнів і вчасно сказав: «Пора!» Роман «Залишенець» надрукувала «Сучасність», коли її вже редагував ще один наш блискучий поет Тарас Федюк. Якщо не помиляюся, саме ви, Вячеславе, тоді опікувалися цим журналом.
— Було таке. Ще два запитання громадянського звучання. Ваші останні твори — «Чорний Ворон», «Маруся», «Чорне Сонце», «Троща» — не розважають читача у традиційному розумінні. Але спонукають до катарсису. До думок не лише про власну місію людини, але й про місію України. А Україна нині у тяжких випробуваннях. Ви бачите в людях тепер готовність до запровадження, як ви говорите, отих «особистих санкцій проти Росії»? На вашу думку, українці, у масі своїй, прозріли нарешті щодо Московії, чи ця маса навіть зараз лишається далекою від критично потрібної?
— Війна багатьом прочистила мізки, але революційних змін у свідомості тієї маси, про яку казав ще отаман Савченко-Нагірний, не відбулося. Людина — істота інертна. Українці повільно розплющують очі. Так, більшість уже переконалася, хто наш одвічний ворог, але й це переконання часто потопає в інерції звичок, усталеного мислення, сумнівних симпатій. Більшість Києва, я вже не кажу про інші великі міста, продовжує розмовляти мовою окупанта, слухає російську попсу, однією рукою дає копійчину на війну, а другою кидає гріш у камилавку московського попа. Така собі шизофренія. Обивателі кажуть, що в усьому винні політики, нехай вони й розгрібають те, що накоїли, а ми, мовляв, житимемо, як і жили. Будемо говорити, як звикли, будемо слухати й дивитися те, до чого нас привчили. Звичка — таки невитравна штука, недарма ще римляни казали, що звичка — друга натура людини. А що вже казати, коли ця звичка колективна, стадна, коли це інстинкт натовпу. Лише вольовим особистостям вдається вирватися з її полону, переламати себе, стати вище над сірою масою. Прикро те, що до рідного кореня найтяжче повертаються манкурти, хохли. Адже вони чимало зусиль доклали, щоб «вибитися в люди», заговорили «па рускі», а тут раптом треба повертати голоблі назад. Гординя не дозволяє. Вони думають, що це гонор, а насправді — гординя, смертний гріх. Особисті санкції проти Росії — більші чи менші — сьогодні може запровадити кожен громадянин. Не розмовляти їхньою мовою, не купувати російські товари, книжки, не слухати, не дивитися їхнього телепродукту, який у простроченому вигляді досі мандрує нашим телебаченням. Ну так, комусь це не комфортно, незручно, але ж це все одно набагато легше, ніж сидіти в окопах по коліна у воді й чекати, «прилетить чи не прилетить». Та попри дрімучу стагнацію обивательської свідомості, маємо оту, як ви кажете, критично потрібну кількість громадян, котрі тримають Україну. Це невеликий відсоток, але людським поступом ніколи не рухала більшість. Коли хлопці з київської української гімназії вирішили йти на Крути, директор зібрав старшокласників і заблагав: «Зробіть так, щоб з вами не пішли шестикласники. Вони ще зовсім діти». Знаєте, що відповіли ці діти, яким не було ще й шістнадцяти, такі, як Андрійко Соколовський? Вони сказали: «Ніхто не відбере у нас священне право захищати Вітчизну». Всі вони, наймолодші, загинули... А нині багато хто каже: «Нікто нє запрєтіт мнє разгаварівать так, как я хачу». Відчуваєте різницю?