— Якось ви сказали, що бути вільним, бути собою — і є споконвічна мрія українців. І я з цим згоден. Але як бути собою: чи на хуторі «моя хата скраю», не чіпайте мене, дайте спокій, то й мені до вас діла немає, хоч би ви й більшовики чи москалі. Чи бути собою, як ваш герой — нескорений повстанець, у теперішніх висловах — вільний громадянин вільної країни, якому у своїй країні до всього є діло і який є вільним зовсім по-інакшому, ніж дядько, котрий, навпаки, хоче, щоб до нього нікому не було діла. Може, ось ця, так по-різному зрозуміла свобода і є головним тягарем, що не дає українцям на повен голос заявити про себе світові?
— Важко сказати. Ми вже говорили про недоліки і переваги козацької вольниці, яка так позначилася на ментальності українця. Може, завдяки цій хутірській розпорошеності, де колись кожна садиба була своєрідною фортецею чи фортечкою, ми й посіли найбільшу територію в Європі. Може, якби ми були зібраніші, одностайніші, дисциплінованіші, то давно мали б свою зразкову державу, але у вужчих кордонах. Але ж українці — широка душа, нам подавай територію від Сяну до Дону, а за Доном ми ще посіємо огірочки. Поляки, здається, давно не мріють про країну «од можя до можя», вірмени теж не говорять, як колись, «цо-віц мінчев цов», що теж означає «від моря до моря». А нам навіть гімн каже «від Сяну до Дону», українці не готові жертвувати територією заради добробуту, успішного розвитку, і в цьому вони теж оригінальні, не схожі на прагматичних фінів чи литовців. Ми будемо боротися за своє до загину, кажуть українці, чухаючи потилицю, оскільки борються ж вони не всі, а знов-таки пасіонарна меншість. Ми ще свій прапор поставимо на Кремлі, — кажуть деякі чоловіки, блукаючи сп’яну в снігах з тюльпанами до 8 березня. Одне слово, широка душа. А головне — незнищенна. Та якщо говорити серйозніше, то головна наша проблема — постколоніальна травма. На жаль, ця тяжка недуга не лікується швидко виховною терапією. Вона викорінюється лише зміною поколінь. І не одного. І це за умови, якщо для зростання нових поколінь ми створимо сприятливий гуманітарний клімат. Григір Тютюнник казав, що літературі, як і яблукам, потрібна погода. Гожа погода потрібна й українській людині.
«Я виростав у світі, який догорів і не повернеться більше ніколи»
— Ну так ось, про українську людину. Хотілося б повернутися до ваших, так би мовити, батьківських порогів. Бо тепер, після всього сказаного, дуже цікаво довідатися, як був сформований ваш «український світ»? У вашій родині, пане Василю, були якісь «українські розмови» — про Україну, про, приміром, становище української мови. Ви вже говорили про культ Кобзаря, можливо, було якесь особливе пошанування козацького минулого? Чи якась незвичайна повага до пісні української, до обрядів, до національних традицій? Словом, чи було щось таке у родині, що формувало вас саме як українця? І чи могли б ви тут докладніше розповісти про своїх батьків та їхню роль у цій справі?
— Я народився в патріархальному селі, яке мало чим відрізнялося від того села, де народився Шевченко. Тільки й того, що за Тараса люди ходили на панщину, а за моєї пам’яті — до колгоспу. Така ж хата під солом’яною стріхою, тільки трохи більша, земляна долівка, каганець. Піч, лежанка, мисник, образи на покуті, сволок на стелі... Я з’явився на світ не в пологовому будинку, а вдома під волоським горіхом. Народився з довгим чорним чубом та такий смаглявий, що батько злякався, чи не підмінили його дитину на якесь циганча. Але все одно дуже тішився і на радощах частував усіх перехожих медом, бо саме викачав на початку червня перший узяток. Малюк був доволі опецькуватий. Хрещена мама Люся згадувала: коли мене хрестили в Лисянці, то батюшка, взявши дитину на руки, сказав, що з цього хлопця виросте богатир. Але я ріс звичайною сільською дитиною. У тих-таки патріархальних умовинах. Як підріс, то молов зерно в жорнах, товк ячмінь на кутю у ступі, молотив снопи ціпом... Ще застав круторогих волів. Тисячолітній триб селянського буття. Тому мені легко орієнтуватися в побутових деталях, коли пишу історичні романи. Мене ще з колиски переслідували лихі пригоди, які дивом не закінчувалися фатально. Коли був ще зовсім немовлям, старший братик Петро вирішив розгойдати мою колиску аж до стелі. Це йому вдалося, і дитина випала зі сповитку під самісінькою стелею. Я летів сторч головою на земляну долівку. І тут сталося диво. Голова моя влучила в маленький казаночок з глиною, розведеною кізяками, якою мама мазала долівку. Це, звісно, пом’якшило удар, казаночок прийшовся «за розміром», і дитина лишилася живою. Коли навчився ходити, задибав у пасіку, яку батько тримав біля хати, і почав вигортати паличкою бджіл із льотка. Вони обсіли мене роєм і так покусали, що я перетворився на колоду. Тато діставав бджіл з моїх вух, з носа, рота... Думали, не виживу. Адже бувають випадки, коли людина й від одного укусу помирає. А тут — не злічити жал. Врятували якісь мамині компреси. Але злі пригоди не миналися. Я горів у вогні, топився на воді, та Хтось відводив біду в останню хвилину. Одного разу постраждав і через книжку. Ту барвисту книжечку розглядав мій брат Петько, сидячи на лежанці, я потягнувся до неї, щоб і собі подивитися, а братик так мене відштовхнув, що я опинився на розпеченій плиті. Аж зашкварчало. Сліди від опіків маю і досі. Я завжди ходив у синцях, на мені досі є шрами від лоба до п’ят. Ми з братом любили один одного, але билися до крові. Пам’ятаю зворушливі моменти: ось ми йдемо удвох до хрещеної з великоднім книшем, у мене весь час сповзають якісь дівчачі панчохи, а брат дбайливо підв’язує їх мотузочками. А далі для контрасту — бійка. Роз’юшений ніс. Билися малими, билися, коли були школярами. Перепадало, звісно, мені, Петро був старший. Та одного разу я не витримав, ухопив великого кухонного ножа і кинув, як у кіні, в «катюгу». Ніж, теж як у кіні, застряг Петрові в плече. Удома, крім нас, нікого не було, я, переляканий, вибіг до сусідів і театрально закричав, що вбив брата. Прибігли люди, витріщили очі, а «катюга» вже витер кров з плеча, стоїть, сміється. Рана була неглибока. Гараськи — так казали на нас старші люди, які знали, що наш дід Гарасько був «бандитом», тобто повстанцем. Моїй родині, як я тепер розумію, завжди був притаманний національний гонор. Це ніколи не афішувалося, ніхто не говорив про якісь високі патріотичні речі. Мої батько-мати не мали навіть середньої освіти, але практично ніколи не працювали в колгоспі. Мати Оксана була продавчинею у сільській лавці, батько шукав якоїсь роботи в недалекому містечку Лисянці. Мама у мене була дуже красива, сентиментальна, чутлива. Вона прожила тяжке, недовге життя. Росла в багатодітній родині. У 33-му, коли всі пухли й помирали з голоду, її тато, а мій 34-річний дід Сашко, вирушив на Західну Україну в пошуках шматка хліба. Прибився десь чи не до тих-таки Копичинців, де колись Чорний Ворон посадив кохану Тіну на потяг до Тернополя, і там добрі люди дали йому клумачок кукурудзи. Він з останніх сил повернувся в село, вже хитався од вітру, й помер. Але на тій галицькій кукурудзі врятувалася моя мама, завдяки їй згодом з’явився на світ і я. Мабуть, тому в мені на генетичному рівні тепліє особливий сентимент до Галичини, до її людей, її героїв. Вони часто з’являються і в моїх романах. Ні від кого з моїх родичів я ніколи не чув жодного поганого слова про бандерівців. Хоч комуністична пропаганда тоді штампувала в газетах брехні про лісових «бандитів, у яких руки по лікті в крові». Через межу від нас жив татів рідний дядько, дід Павло Шкляр. Тепер я здогадуюся, що в нього теж було чи не повстанське минуле. Видно, він його приховав. Дід удавав із себе трохи несповна розуму, і йому багато що сходило з рук. Він теж ніколи не працював у колгоспі, тримав у хатині через сіни столярню, майстрував людям двері, вікна, і його не чіпали. Він страшенно ненавидів комуністів, колгоспних активістів, усіляких вискочок. Був дуже здоровий. Одного разу я бачив, як дід Павло повалив на землю якогось чи то бригадира, чи землеміра і, лупцюючи його, примовляв: «Ах ти партія!» І дід, і мій батько пройшли Другу світову війну, це був певний захист від вільнодумства. Батько мій мав серйозне поранення, але ніколи не хвалився якимись перемогами. Він знав, що Сталін — це кат, який нищив українців, зробив голодовку. Про голод мені багато розповідала бабуся, татова мати, яку теж, як і мою маму, звали Оксана. Ця тема ніколи не замовчувалася в нашій родині. Голод забрав багатьох наших рідних людей. У селі були випадки людоїдства. Мій батько, як і дід Павло, був мисливцем. Мене завжди брали на полювання заганяти звіра, тому я змалечку мав особливу пристрасть до зброї. Одного разу батько похвалився нам із братом, що приніс із війни пістолет і закопав його на городі. Але, каже, тепер важко його знайти, бо викорчували стару грушу, яка була орієнтиром для тієї схованки. Серця наші стрепенулися. Ми з Петром перекопали майже весь город. Ще ніколи не працювали так завзято. Але нічого не викопали, окрім старих іржавих гільз.