— То, може, батько так пожартував, щоб ви скопали город? Може, того пістолета там і не було?
— Був. Я точно знаю, що був. Ретельно змащений, замотаний у просякнуту мастилом ганчірку. Але захований значно глибше, ніж ми з Петром копали. Пам’ятаєте, було багато анекдотів про вуйків, котрі тримали під стріхою «шмайсери» чи навіть кулемети. Ну, в нашому холодноярському краї теж були такі хвацькі дядьки. Пригадую, як кілька суворих чоловіків зібралися в нашій хаті вночі, вони мали йти на якусь серйозну справу. Напевно, замислили щось украсти на колгоспному полі чи в лісі. Тобто йшли брати «своє». Котрийсь із них висловив застереження, що, мовляв, там їх можуть застукати на гарячому. Тоді Іван Каламацький, дебелий такий здоровань, вийняв із-за халяви справжнісінький кинджал і мовив тихим, але страшним голосом: «Ось їм гарячий!» Усі ці войовничі дядьки були завзятими мисливцями. Полювання — то була дуже романтична сторінка в моєму дитинстві. Серед ночі я часто прокидався від характерного гупання. То батько набивав пижі у гільзи. Чомусь він завжди заряджав набої вночі, щоб перед досвітком, затемна, вирушити на полювання. Край села збирався гурт мисливців та хлопчаків-гінців, до яких належав і я. Довго йшли полями до Губського лісу, який у нас іще називали Холодним Яром. Авжеж, там теж свого часу переховувалися повстанці. Отож поспішали до лісу, потерпали, чи не випередять нас «сови». «Совами» ми називали жителів сусіднього села Орли. А вони нас дражнили «індиками». Мабуть, за те, що були забіяками. Іноді билися великими гуртами село на село. Колись Орли і моя Ганжалівка разом піднімали повстання проти москалів і німців, а тепер, мабуть, з розпачу билися між собою, аби не втратити форму. В дитинстві я мав одну пристрасть — постійно майстрував самопали. Потай від старших. Як тільки знайду десь підходящу металеву трубку на дуло, відразу майструю самопала. У батька завжди був порох, шріт, я ту амуніцію потроху крав, мав чим стріляти. Вправлявся чимдалі від хати, десь на балках. Але одного разу хтось доніс батькові про мої витівки, і він мене вперше дуже побив. Боявся, що я покалічуся. І, видно, щоб уникнути цього, уже в дванадцять років батько дозволив мені самому йти на полювання з рушницею. Але так, щоб ніхто не бачив, бо в малого рушницю заберуть. Отож я ішов з двостволкою далеко в поля, яри, переліски полювати звіра. Коли здалеку бачив якихось людей, ховав рушницю в бур’янах чи кущах і вдавав, що просто блукаю.
— І ви тоді щось вполювали?
— Правду кажучи, ні. Стріляв і в лисицю, і в зайця, але вбивав, як кажуть мисливці, тільки ноги. Та ще мама могла потягти мокрими онучами, бо я завжди приходив додому з мокрими ногами. Але насправді мама ніколи мене не била, вона була дуже доброю і за нас із братом готова була віддати душу. Коли десь у дванадцятирічному віці я захворів на жовтяницю і зовсім вибився з сил, мама несла мене, здорового хлопця, до лікарні кілька кілометрів. Ще пам’ятаю, як вона жала траву в посадці за селом, а я грався неподалік, і раптом мама покликала мене подивитися, яке диво вона знайшла. Я прибіг і побачив велику суничну галявину, всуціль вкриту червоними стиглими ягодами. Збирав їх, збирав, кидав до рота, а мама щасливо дивилася на мене, не торкнувшись жодної ягідки. Скільки часу минуло звідтоді, а та сунична галявина світить мені й досі. Мама, як я вже казав, була продавчинею, і біля сільської лавки, де вона працювала, завжди збиралося багато людей, оповідалося чимало цікавенних новин та бувальщин. Та лавка була для мене, як кузня для малого Франка. Одного разу я вкрав у лавці коробку папірос «Прибой», ми з хлопцями викурили їх у кущах. Не подумайте, що я був такий злодійкуватий. Брав лише у своїх. Ото за все життя було в мене дві крадіжки — у батька цупив порох і шріт, у мами — папіроси. Ну, ще, може, яблука крали гуртом із хлопцями по чужих чи колгоспних садках. Добрим звичаєм у ті часи було ставити вистави в сільському клубі. Пам’ятаю, як мій батько грав у п’єсах «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці». Мене також залучали на дитячі ролі. Я казав, що хочу грати козаків, і просив маму, щоб вона зробила мені вуса. Так причепився, що мама відрізала пасмо своїх кіс і приклеїла мені вуса. А з коміра від старого пальта пошила мені козацьку папаху. Бабуся Оксана вишила сорочку. Бракувало тільки шароварів і сап’янців. У нашому роду дуже не любили землячків, котрі приїздили з міста і «штокали-какали», тобто цвенькали «по-руському». Їх завжди кумедно перекривляли. Не скажу, що в нас хтось дуже гарно співав, але пісня звучала часто. Найкраще співала мамина мама, бабуся Пріська, яка жила на іншому кутку. Бабуся Оксана навчала мене колядок, щедрівок. Як зараз бачу: сидимо з нею на теплій лежанці і бабуся виводить колядку про трьох царів, які несуть дари новонародженому Ісусу. Аж тут їх зустрічає Ірод і запитує: «Куда ідьотє?» Чомусь у бабусиній колядці цар Гирод, як вона казала, розмовляв по-московському. Ще бабуся Оксана розповідала багато казок, іноді вона й сама їх вигадувала. Чи то казки, чи якісь легенди. Або давні родинні історії. Наприклад, вона з особливою таємничістю розповідала бувальщини про свого діда, а мого прапрадіда Полішука. Полішук — це його прізвисько, яке пішло від того, що чоловік довго поневірявся десь на Поліссі. А справжнє прізвище прапрадіда, як і дівоче бабусі Оксани, було Драч. Ну й відповідно до свого прізвища цей чолов’яга був розбишакуватий, волелюбний, непокірливий. А жив же він ще за панщини, у другій половині XIX сторіччя. І ось якось не витримав наруги пана і так його відлупцював, що потрапив на каторгу. Довгенько там карався десь на золотих копальнях і, видно, мав особливу кебету, бо повернувся в село багатієм. Приніс за халявами чимало золота, а в мішку — матінко рідна! — цілі рулони надрукованих грошей, ще не розрізаних на окремі купюри. І то сидить собі вдома, нічого не робить, тільки жде, поки селяни підуть у поле працювати. Тоді й він виходить на свій город, розстеляє в житі рулони грошей, просушує, щоб не побила пліснява. Тут я затамовував подих — де ж ті гроші, де ж те золото? Може, прапрадід десь закопав скарб? А розв’язка смішна, як в італійській комедії. Скарб Полішук справді закопав у льоху, тільки десь під чаркою натяком обмовився про нього, і те золото й гроші вкрали цигани.