— А ви з братом не пробували шукати той скарб, як ото батькового пістолета? Даруйте за іронію, але ж ваш прапрадід міг і збрехати, що його обікрали. Щоб відвернути увагу цікавих...
— Ми припускали таку версію. Але тоді сліди ведуть до лісу, де немає жодних, як сказав би батько, орієнтирів. Реальним нашим скарбом були бабусині фантазії. Ще вона часто розповідала про страшну істоту Скрипицю, яка начебто живе в нашій криниці. Отож вона і скрипить погрозливо, коли крутиш корбу і тягнеш відро з водою. Це бабуся так лякала нас із братом, щоб ми не заглядали в криницю, бо «Скрипиця ухопить». Одного разу я так пожартував, що в старенької ледь не вискочило серце. Забіг знадвору до хати і закричав переляканим голосом, що Петю, мого братика, вхопила Скрипиця. Бабуся Оксана впустила макітру на долівку, адже зрозуміла це так, що малий упав у криницю. Вибігла надвір ні жива ні мертва, заглянула за цямрину, і їй з переляку привиділося, що там у глибині криниці на поверхні води плаває Петрусів картуз. Картуз є, а Петруся нема. Ну, лихий був жарт, за нього мені нам’яли вуха. А ще страх як було цікаво, коли до нашої хати приходили на посиденьки старенькі бабусі-сусідки і вони довгими зимовими вечорами розповідали про різні дива. Про те, як до когось унадилася вночі відьма й видоїла корову, як когось водила нечиста сила поза селом і бідолаха не міг утрапити до своєї хати. Як один комуняка на прізвище Стецький зірвав хрести з церкви, отримавши за це сто карбованців і машину дров, але потім його вбила блискавка... Розповідали пошепки, що в наших краях з’явилася якась навіжена яга, котра ночами сидить за селом над Орлянським проваллям і жменями їсть сіль. А тоді вже веселіше обговорювали, як наші сільські парубки знов ділили кобилу...
— Ділили кобилу? Здається, цей звичай ви описали в одному зі своїх ранніх оповідань.
— Так, воно має назву «Пізній цвіт». Був такий звичай чи радше заведенція у наших сільських парубків. Час від часу вони «ділили кобилу». Вивішували на клубі оголошення, що здохла така-то кобила і вони поділили її між дівчатами. Тій дали гарні брови, тій очі, тій серце, ще котрійсь стрункі ноги, чи вуха, чи гриву... Усе це писалося віршами, а суть гри полягала в тому, що кожній дівчині наділялося те, чого їй бракувало — в зовнішності, в характері, звичках тощо. Це була дуже цікава гра з поетично-моральним забарвленням. Кожен такий «поділ кобили» збурював серед односельців чимало цікавості та балачок. Не обходилося без образ, але ж авторство було колективним, винного тут не знайдеш.
— У ваших історичних романах яскраво виписано образ коня, незамінного товариша чи то отамана, чи рядового повстанця. Від нього, коня, залежить дуже багато, особливо в бою. Запам’яталися Мудей Чорного Ворона, Нарцис отаманші Марусі, Тася Вовкулаки... Звідки у вас цей сентимент до коней, відчуття їхніх натур?
— Я їх любив змалечку, часто бігав на колгоспну конюшню подивитися на коней, погладити. Були це переважно вироблені худющі шкапини зі сльозавими очима. Пам’ятаю, як їх звали. Буян, Вовчок, Бася, Каштан... Але в окремому стійлі стояв дуже красивий вороний кінь на ім’я Сигнал. Довгоногий, гривастий, шкіра аж сяяла на ньому. Цей кінь був дикий, необ’їжджений, його не запрягали у воза, ніхто не їздив на ньому верхи, тому Сигнал був, як то кажуть, конем-змієм. Та ось у нашому селі з’явився цікавий чоловік Микола Ясменко із сусідньої Дібрівки, він одружився з моєю хрещеною мамою Люсею і став колгоспним бригадиром. Побачивши Сигнала, загорівся бажанням його приручити. Це йому вдалося. Він пошушукався зі старими дідами, і виявилося, що в декого ще можна було знайти на горищі справжнісіньке кінське сідло. Мабуть, приховане ще з холодноярських часів. Принаймні так мені хочеться думати. Одного разу я побачив, як дядько Микола гордо проїздить селом на вороному красені-змієві. Все, як і годиться, — сідло, стремена, а по обидва боки від очей Сигнала — шори, такі знаєте шкіряні затулки, щоб норовистий кінь не дуже бачив, що робиться довкіл, бо може схарапудитися. «Дя, прокатайте!» — закричав я, і диво — дядько Микола притримав коня, адже був чоловіком моєї хрещеної, а хтось із перехожих підхопив мене і посадив попереду вершника. Коли Сигнал пішов учвал, мені перехопило подих і хотілося, щоб усе село бачило, як я галопую. Багато хто бачив, бо потім моя мама сварила дядька Миколу за те, що він, сякий-такий, заледве не вбив дитину. Через багато літ, коли я описуватиму коня отамана Чорного Ворона — Мудея, то бачитиму перед собою Сигнала, на якому я летів аж попід хмари. Воли, коні, солом’яні стріхи, дивовижні людські характери, відьми, скарби... Ось у такому світі я виростав. У світі, який догорів і не повернеться більше ніколи.
— Ви у школі, я так розумію, чотири класи провчилися в рідній Ганжалівці на Лисянщині, а потім ваша родина переїхала до Звенигородки. І ось там ви почали писати вірші, насамперед, як ви казали, під впливом Симоненка. І навіть друкували ті вірші. Чи мріяли вже тоді про майбутнє літературне покликання, чи просто думки, почуття линули на папір, як це в такому віці буває у багатьох?
— Ні, про літературу як основне заняття тоді я не думав. Хоча ще у восьмому класі хотів написати пригодницьку книжку про своїх ровесників. А знаєте, що зупинило? Я побоявся, що не зможу правильно розставити розділові знаки в товстій книжці. Всі оті коми, тире, двокрапки... І коли їхав до Києва вступати в університет, то ще не знав, який факультет оберу. Я непогано знав фізику, хімію, математику і такими підручниками напхав «чамайдан», щоб готуватися до вступних іспитів. А мамин брат, київський дядько Михайло, котрий відкрив мені Симоненка і вже читав мої вірші, сказав, що ні, голубе, тобі треба йти на філологічний. А що це таке, чого там навчають? — спитав я. І дядько пояснив, що якраз там навчають правильно розставляти коми й крапки. Ну, я й пішов...
— Ви одразу після школи вступили на філологічний факультет найкращого українського університету — КДУ ім. Тараса Шевченка. Себто думали, щонайменше, пов’язати своє життя із текстами, словом, із мовою. Ну, звісно, з мовою українською понад усе. А там, де українська мова, там і «український буржуазний націоналізм» завжди близенько ходить. Так комуністи принаймні, думали. У чомусь — небезпідставно, бо де є українська мова, там є й Україна. Це ж були ще Шелеста часи, коли ви в університеті навчалися. Така, ніби як м’яка, українізація тривала аж до приходу Щербицького. Ви, може, брали участь тоді у якихось неформальних гуртках чи, можливо, якісь інші були приховані, такі напівтаємні середовища, принаймні для спілкування щирою українською та про Україну? Бо ж і дисидентський рух був тоді у розпалі аж до «Великого покосу» 13 січня 1972 року. Був такий досвід у ваші студентські роки?
— Ми, українські філологи, всі тоді ходили під пильним оком і «на межі». Ви ж знаєте, нам навіть забороняли ходити до пам’ятника Шевченкові 22 травня, коли вшановували день його перепоховання. А ми ходили, незважаючи на залякування, на суворі попередження декана, викладачів. Пригадую, як виключали з комсомолу, а отже, і з університету мою однокурсницю Фаїну Форкун. Хоча вона була сумлінною талановитою студенткою. Вже тоді надрукувала добірку своїх віршів у престижному журналі «Дніпро» під псевдонімом Оксана Діброва. А попалася на тому, що конспектувала якусь літературну розвідку Івана Кошелівця, забороненого тоді в Радянській Україні. Хтось із сексотів побачив той конспект, доніс. Скликали комсомольські збори, усі стривожені, однокурсники ховають очі одне від одного. Фаїні шиють, звичайно, буржуазний націоналізм. Голосують за виключення, однокурсники розгублено піднімають руки. Недавно я зустрів Фаїну на своєму творчому вечорі, вона питає, чи я пам’ятаю той шабаш. Так, кажу. Дякую тобі, каже Фаїна, що ти тоді проголосував проти мого виключення. Я й сам здивувався. Як воно зійшло з рук? Якоїсь організації ми не мали, але було кілька людей, котрі довіряли одне одному, говорили відверто, передавали з рук у руки самвидав. Курсом старший навчався з нами згодом відомий дисидент Василь Овсієнко, він навчив нас підводитися, коли співають «Заповіт» Шевченка. Були, певна річ, і стукачі. Один наш однокурсник часто заводив мову про Петлюру, Грушевського, Винниченка... Я дивувався, що він так багато знає. А згодом цей хлопець став секретарем обкому партії. Олег Коломієць, брат відомого поета Володимира Коломійця, читав з пам’яті багато заборонених віршів. Я вперше почув від нього поезії Чупринки, Олеся, баладу Сосюри «Перстень»... Той перстень аж тепер зринув у романі «Троща». Олег, — він узяв собі псевдонім Князенко, — і сам писав сміливі вірші про козаччину, гайдамаків. Ще на першому курсі мені поталанило на знайомство і спілкування з відомими людьми, які були, що називається, совістю нації. Латину в нас викладав письменник Юрій Шанін, й одного разу він дав нам завдання художньо перекласти епіграми давньоримського поета Марціала. На його думку, у мене це вийшло дуже вдало, тому Юрій Вадимович написав рекомендаційного листа і послав мене до Григорія Кочура, одного з найбільших авторитетів у галузі художнього перекладу. Я поїхав до Ірпеня і знайшов там будинок, у якому жив колишній в’язень сталінських концтаборів, а тепер широко знаний майстер перекладу. Григорій Порфирович прийняв мене дуже приязно. Ми розмовляли в його кабінеті, який був начебто вимуруваний із книг. Книжки, книжки, всі стіни були заставлені книжками. Кочур прочитав мої переклади, схвально кивнув головою. Розмовляли ми довго, хоча Григорій Порфирович був обережний у своїх висловах. Такий був час, Кочуром неприховано опікувалося КГБ. Він порадив мені досконало вивчати мови й назвав кілька імен молодих на той час перекладачів, на яких треба орієнтуватися. Андрій Содомора, Анатоль Перепадя, Петро Марусик... Згодом я познайомився з цими людьми, та оскільки пішов у прозаїки, перекладацтво не стало моїм основним заняттям. Проте зустріч із Кочуром належить до тих, про які кажуть «на все життя». Таким було і моє знайомство з Великим Українцем, скульптором та етнографом, збирачем українських старожитностей Іваном Макаровичем Гончаром. У нас на курсі навчалася його небога і моя землячка зі Шполянщини Надя Гончар. Вона й завела мене до київської оселі-музею Івана Гончара, до якої сходилися стежки всіх «українських буржуазних націоналістів». Тут я вперше ознайомився з працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», тут уперше побачив молодесеньку і тоді ще майже невідому Ніну Матвієнко, невістку Івана Гончара. Ще на першому курсі університету я неодноразово бував у помешканні відомого вченого, знавця багатьох мов Андрія Олександровича Білецького та його дружини, викладачки латини і новогрецької Тетяни Чернишової. Тоді я надрукував у «Літературній Україні» кілька своїх перекладів з новогрецької, вони дуже сподобалися Білецькому та Чернишовій, і так я опинився в їхньому домі на Русанівці. Думаю, що саме ці авторитетні люди посприяли, щоб я поїхав до Єревана вивчати вірменістику. Не знаю, як воно склалося б далі з цим «українським буржуазним націоналізмом», якби я залишався у Києві. Але ж бачите, як мені поталанило! Після першого курсу я поїхав за обміном студентів до Єревана вивчати вірменську мову й літературу. Там написав свої перші повісті та оповідання, які пізніше були надруковані в різних журналах. Тусувався, як тепер кажуть, з молодими модерними поетами, художниками. Зі мною вивчали вірменську мову литовці, естонці, від яких теж було що почерпнути. Ми багато читали зарубіжних авторів, які не входили до університетської програми. Метерлінка, Гамсуна, Пшибишевського... До речі, розмовну вірменську мову я опанував за два місяці. Причому вивчив її не в університеті, а в гуртожитку, граючи ночами з вірменами в карти. В очко, на гроші. Там мусиш тримати вуха сторожко, ловити кожне слово, інакше програєш. Тому мені важко зрозуміти людей, які цілий вік прожили в Україні і не розмовляють нашою мовою. Пояснення тут одне: не хочуть, не люблять, зневажають. Вразило, як одна вірменка Седа запитала у мене: «А це правда, що українців, котрі розмовляють російською, у вас називають хохлами?» Правда, сказав я, хоч тоді вперше почув таке визначення. Одного разу до кімнати в гуртожитку, де ми мешкали з моїм товаришем Олександром Божком, зайшов незнайомий нам майор слов’янської зовнішності. Ще з порога він запитав по-нашому, чи тут живуть українці? Виявилося, що майор Радянської армії Микола Бугай, родом із Січеславщини, служить у Єревані і, почувши про нас, здається, по телевізору, прийшов знайомитися. Він гуртував українське земляцтво. Запросив нас до себе додому, де ми запізналися з іншими офіцерами-українцями, котрі берегли своє національне коріння. Для мене це теж було дивом, бо тоді я не бачив таких офіцерів навіть у Києві. Микола Мартинович пояснив, що патріотичні почуття гостріше виявляються далеко від батьківщини. Бо тут як? Дивишся — вірмени розмовляють по-своєму, росіяни — по-своєму, і тоді невідворотно зринає думка: а ти хто такий? З Вірменії я виніс багато уроків. То була сонячна сторінка в моєму житті.