— Григорій Кочур, Іван Гончар, родина Білецьких... Це справді щастя, що в юнацькі літа доля подарувала вам спілкування з такими людьми. А кого з великих ви тоді ще бачили? Може, не так близько, але ж... тоді було ще багато живих класиків.
— Ну, звісно, ми, студенти-філологи, бігали на різні літературні вечори. Часто ходили до Будинку літераторів на Орджонікідзе, тепер Банкова, де містилася Спілка письменників і відбувалося чимало літературних, як тепер кажуть, імпрез. Я встиг ще зблизька побачити Малишка, Бажана, Панча... Особливе враження справив Іван Кавалерідзе, сивий велет, який нагадував мені вірменського художника Мартіроса Сар’яна. Видатний скульптор, кінорежисер, драматург тоді не був у великій пошані. Згодом, коли я працював у газеті «Друг читача», трапилася щаслива журналістська нагода потрапити до його оселі. Десь року 1974-го я пішов до Кавалерідзе взяти інтерв’ю. Майстрові вже було під дев’яносто, і жив він у Києві на Червоноармійській, тепер Велика Васильківська, якраз над відомою тоді книгарнею «Сяйво». Старий, сивий, аж білий, Кавалерідзе лежав на вузькому солдатському ліжку і вже не мав особливої охоти до балачок. Розмова не клеїлася. Але як же цікаво було розглядати його давні фотознімки у старовинному альбомі. Й ось на одній світлині я побачив ще молодого, але вже знаменитого Кавалерідзе у товаристві славетних митців. Вони сидять рядком. По одну руку від нашого скульптора — Купрін, по другу — Шаляпін, а ще хтось крайній не помістився у кадрі. Знімок зафіксував лише його хромового чобота. «А хто оце ще з вами був, що тільки чобіт його виглядає?» — запитав я у майстра. Він довго вдивлявся у фотографію, а потім стомлено махнув рукою: «Та то Альоша Пєшков!». А я й тепер собі думаю: що ж то за фотокамера така цікава була, що відрізала від добірного товариства «батька соцреалізму» Максима Горького?
— Після університету ви пішли працювати в Київський державний історичний архів. Напевно, це теж був неабиякий досвід як для майбутнього автора історичних романів?
— Я вже казав, що для письменника дуже важливе середовище, в якому він обертається. В архіві зі мною працювали практично всі націоналісти. Ну, зрозуміло, що очолював його якийсь москаль-кагебіст, але наукові працівники були переважно «своїми». Мені сказали, що на цьому місці, на яке я прийшов, ще не так давно працював Василь Стус. Серед колег найяскравішим був Микола Матусевич, згодом один із засновників Української Гельсінської групи, дисидент, політв’язень. Микола був дуже гоноровим хлопцем, завжди елегантний, з особливим почуттям гумору. Він уже тоді звертався до людей «Панове, пане, панонцю...» Це було так незвично! Микола приятелював з відомим тепер Мирославом Мариновичем, був дружбою у нього на весіллі. Мирослав часто приїздив зі Львова до Києва, ми зустрічалися, і це теж був легінь мовби з іншого світу. Красивий, стрункий, з вишуканими манерами. Гарно танцював, галантний, у нього закохувалися всі жінки. Так, це були аристократи українського духу. Якось ми сиділи втрьох і пили сухе вино. «Мирославе, — попросив я, — подай, будь ласка, штопор».— «Прошу?» — не зрозумів мене Маринович. «Дай штопор», — повторив я. «Прошу?» — знов «не зрозумів» він. І тоді Микола Матусевич іронічно всміхнувся й пояснив: «Вар’ят має на увазі коркотяг!» Гарні були часи. Згодом я пішов працювати в пресу, але ми продовжували зустрічатися. Я помітив, що хлопці замислили щось серйозне. Матусевич часто виїздив у якісь приватні відрядження, став обережнішим у розмовах, напруженішим. На вулиці часто озирався, чи немає за нами «хвоста». Я сказав йому, що відчуваю ці зміни, і запитав, чи не потрібна моя допомога в серйозній справі. «Малий!» — сказав він. Микола, старший на п’ять років, називав мене Малим. Тож і тепер спитав: «Малий, у якій справі?» — «Ти знаєш», — сказав я. Він сумно всміхнувся, поклав мені руку на плече. «Малий, — сказав Микола з притаманною йому іронією, — ми тебе збережемо, як декабристи Пушкіна». І зберегли. Незабаром хлопці пішли в московські концтабори. Коли Микола повернувся десь під кінець 80-х, ми зустрілися, довго говорили, згадували молоді літа. Я запитав у нього, чи він пам’ятає про декабристів і Пушкіна? І нагадав ту розмову. «Ти диви! — засміявся Матусевич. — А я й не знав, що я такий розумний!» Ось такий був досвід. Мабуть, завдяки йому я став прес-секретарем УРП, у яку реорганізувалася Українська Гельсінська спілка. І не шкодую.