— Прекрасний спіч, професор Чеснаков десь так його й описав заздалегідь. Він казав, що ви, пане Владюшо, будете категорично проти створення інституту, бо не схочете втрачати монополію на боротьбу з чудовиськами. Зараз ви дієте на власний розсуд, робите що заманеться, вас нікому контролювати, нікому оцінювати ефективність вашої роботи, правильність обраного напрямку дій. Але так не може тривати далі, бо дуже вже велика ціна питання. Ми не можемо залишити все як є, покинути напризволяще цей процес. Комітет і інститут як його головна структура обов’язково виникнуть — це зараз навіть не обговорюється.
— Воля ваша, але працювати там я не буду.
— Пане Владюшо, йдеться про долю України!
— Я розумію це, можливо, краще за всіх присутніх. Так ось, доля України буде дуже сумною, якщо організацією третього фронту займатимуться чиновники. Наші, українські чиновники, продажні та бюрократичні. І я не можу і не хочу брати в цьому участь. Хочете бавитися у свої бюрократичні штучки — бавтеся. Я ж продовжу свою діяльність на волонтерських засадах і буду робити все, що від мене залежить, аби врятувати країну.
— Пане Владюшо, всю роботу стосовно організації третього фронту буде контролювати державний комітет. Будь-які дії в цьому напрямку без дозволу й контролю комітету буде заборонено. Ми не можемо допустити тут махновщини!
— А що можете? Петлюрівщину? Чи іншу державну імпотенцію, якою так багата наша бідолашна історія?
— Пане Владюшо, прошу добирати слова!
— Повірте, що я дуже добираю і зараз використовую максимально пристойні, хоча волів би вживати зовсім інші! Ви хочете бюрократизувати третій фронт. Це гарантований програш!
— Ви бачите в державі лише погане! Ви ж сам — стихійний махновець!
— Ні, я не махновець, я прихильник ліберальних поглядів. Держави в її чиновному вигляді мусить бути якомога менше, а приватного бізнесу й громадських організацій — більше.
— Комітет та інститут все одно будуть!
— Як хочете, це ваші забавки.
— І будь-яка діяльність, що стосується третього фронту, поза цими інституціями буде заборонена! — суворо сказав ведучий.
— Що це означає?
— Або ви працюватимете в інституті на наших умовах, або ми муситимемо вас арештувати.
У залі стало тихо.
— За що?
— Приводів багато. Ви мусите зрозуміти головне — правила гри змінюються. Або ви граєте разом із Україною, або не граєте.
— Це ж смертний вирок усій країні. Не тільки мені, але й вам! Ви це розумієте?
— Пане Владюшо, не треба перебільшувати власну значущість. Так, в інтернеті пишуть, що ви ледь не самотужки рятуєте Україну, наче фольклорний богатир. Ви піклуєтеся про свою промоцію, взяли журналіста, який працює над збільшенням вашої популярності. До речі, ви що, маєте якісь політичні плани?
— Смішно мати хоч якісь плани, коли твоя країна на межі знищення. Мій план полягає тільки в її порятунку.
— Ви справді дещо зробили для країни. Але називати вас рятівником України — вже занадто. Взагалі спроба почати медійну кампанію, залучити скандального журналіста, який розхвалює вас у мережі, таки схожа на початок політичної гри. Розраховуєте на наступні вибори?
— Я все життя займався чудовиськами й не хотів би змінювати сферу своєї діяльності. У політиці, тим паче в українській, багато потвор, але вони викликають здебільшого огиду, і досліджувати їх я не маю жодного бажання!
— Припиніть, інакше я вимкну вам мікрофон! Чому ви смієтеся? — спитав ведучий, бо я нервово зареготав. — Що ви обираєте, тюрму чи співпрацю?
— Здається, це не повний список! — крикнув я, збуджений і злий.
— Це весь список!
— А ось і ні! Ви хоч розумієте, що поки я тут розпинаюся перед вами, кремлядь діє! Завдає нових ударів по Україні й шукає можливості вдарити по мені! Прямо ось тут!
— Це безпечне місце. Над нами багатометровий шар бетону, одне з найкращих бомбосховищ Києва! — запевнив ведучий.
— Байдуже, що над нами, важливо, що під нами! — закричав я. — Невже ви не відчуваєте?