— Не треба нагнітати паніку!
— Він просто нас лякає! — додав Чеснаков.
— Подивіться на воду в пляшках! — заволав я.
Вода тремтіла. А потім затремтіла й підлога з меблями.
— Що це таке? — перелякано спитав ведучий.
— Здається, це «Стаханов»! Чудовисько для підземних робіт! І він лізе сюди, щоб убити мене! Випустіть звідси, випустіть! — закричав я.
Зчинилася страшенна метушня. Депутати підхопилися й побігли до виходу. Підлога почала тріскатися під ногами. Штовханина, крики, бійки. Я намагався вилізти, але мене замкнули. Коли двері нарешті відчинились, я побачив блідого Пастора.
— За мною! — крикнув він. Просити двічі не треба було. Я вибіг, але мене схопив за руку генерал Фролков.
— Куди! Не можна! — загримів він, вихопивши пістолет. Не знаю, чи хотів він просто налякати, чи збирався застрелити, але підлога розійшлася, і генерал провалився. Зі щілини пішов дим, почулося пекельне ревіння. «Стаханов» був вже поруч.
Пастор потягнув мене за руку. Виявляється, з кімнати був запасний вихід. Ми вибігли в коридор. Побачили, що біля ліфта б’ються депутати. Всі хотіли втекти, а місць бракувало. Пастор повів мене до запасних сходів.
— Де мої люди? — крикнув Пастору. — Я їх не залишу!
— Вони нагорі!
Ми бігли сходами, позаду почулися крики. «Стаханов» почав убивати. Шість підземних поверхів — і ось ми вже нагорі. Я боявся, що нас можуть там арештувати, але виявилося, що вся охорона вже втекла. Деякі покинули навіть зброю.
— Хлопці! Бухгалтере! Мовчуне! — закричав я. — Де ви?
— Ми тут! Тут! — вони сиділи зачинені в якійсь кімнаті. Пастор побіг на вулицю, а я спробував вибити двері плечем. Вони виявилися надто міцними. Тоді схопив автомат.
— Відійдіть! — крикнув і дав чергу по замку. Двері відчинилися, я випустив хлопців. — Беріть зброю — і тікаймо!
Вони швиденько схопили автомати й боєзапаси, навіть кілька бронежилетів. Перед самим виходом підлогу пробила величезна металева клешня. «Стаханов» чигав на мене — десятки вбитих на нижніх поверхах його не заспокоїли. Клешня перекривала вихід, вона була величезна, вкрита кров’ю й пилом порізаного бетону. Я озирнувся. Вікна заґратовані. Тікати нікуди. Клешня нахилилася. Бухгалтер почав стріляти з автоматів, але чудовиську було до одного місця.
— Сейф! — крикнув Бухгалтер. Ми побачили в коридорі здоровезний радянський сейф. — Набік його!
Перевернули. Бухгалтер для чогось зняв кросівки. Підклав під сейф. Я зрозумів! Роззувся сам! На взутті сейф чудово їхав. Ми розігнали його, і він ударився в клешню. Та схопила сейф і почала стискати, бо думала, що це втікач. На сейфі з’явилися вм’ятини.
— Стрибаємо! — крикнув я. Сподівався, що клешні не багатофункційні і якщо вже схопили щось, то не звертають уваги на інше. Розігнався, стрибнув щучкою і перелетів. Слідом Бухгалтер та Мовчун.
— Я не можу! Не можу! — заверещав Георгій. Він тупцював на місці й не наважувався стрибнути.
— Давай, щоб тебе! Швидко! — крикнув я. — Я тебе пристрелю, падлу, якщо не стрибнеш! — Навів на нього автомат. Це подіяло. Георгій розбігся й стрибнув. У нього поїхала нога, і він упав на клешню. Та хотіла схопити його, але сейф завадив розрізати хлопця навпіл. Товариші схопили Георгія за руки й потягли до виходу. Вже коли ми збігали сходами, позаду пролунав вибух. Здається, «Стаханов» перекусив сейф навпіл, а там зберігалися гранати з арсеналу охорони.
Біля нас зупинився мікроавтобус. Усередині сидів Пастор. Ми стрибнули в салон і швидко поїхали геть. Клешня пробила двері й вилізла. Я бачив на ній пошкодження від вибуху. Не дуже значні, але їй вже було нас не наздогнати.
Розділ 12
Орда
— Владюшо, що це було? — спитав Пастор, коли ми вже від’їхали й блукали вулицями Борщагівки.
— «Стаханов» — надпотужне підземне чудовисько. Його розробляли для проникнення на ворожі території, пошкодження ракетних шахт і штабних бункерів. Хлопці, нам потрібен інтернет-клуб. Як побачите, їдьмо туди.
— Навіщо? — спитав Пастор.
— Я думаю, мене спробували позбавити волі не просто так, а щоб у кремляді була можливість завдати удару. Нам треба зараз з’ясувати якого саме і спробувати йому протистояти.
— Слухання були секретні.
— Я впевнений, що кремлядь не тільки знала про них, але ще й слухала.
— Пане Владюшо, не можна бути таким параноїком і всюди бачити зраду.
— Я не параноїк, я просто тверезо оцінюю кількість кремлядських агентів на верхніх щаблях української влади.
— Якби їх було стільки, скільки ви думаєте, ми б уже програли війну!