— Та я бачу на прикладі Чеснакова, що то за людські ресурси.
— Професор показав свою здатність працювати в команді. До речі, він дуже високо оцінює вашу фаховість, хоч і визнає деякі складнощі характеру.
— Він — нікчема, кабінетне пердло, яке жодного разу не працювало в полі. Він самотужки не дослідив жодного чудовиська! І ось таку людину ви залучаєте до організації третього фронту!
— Ну, ви ж відмовляєтеся працювати в інституті.
— Бо це не матиме жодного сенсу! Українські державні інституції, принаймні наразі, не здатні налагоджувати ефективну роботу. Я ж хочу виграти, я хочу пожити в новій Україні, а не бути похованим разом із цим корупційно-бюрократичним монстром.
— Пане Владюшо, і все ж таки у вас риторика сепаратиста!
— Може, і дії теж?
Пастор замовк. Прибіг Георгій. Здавався схвильованим.
— Усі говорять про напад на бункер! Загинуло кілька десятків нардепів. Пишуть, що вас викрадено! — Георгій дивився на Пастора. — Так само, як і пана Владюшу.
— Що з новинами? — спитав я, бо мене цікавило, що далі, а не що було.
— «Штірліца» поранили. Є відео, де він вибігає поранений із будинку. Ледь шкандибає. Але йому пощастило, бо поруч стояло авто з водієм. «Штірліц» викинув водія й поїхав геть. Іван Карпович стріляв услід, але «штірліц» зміг утекти.
— Це ненадовго, — кивнув я. — Але що по тих новинах, про які я казав? Щось дивне й незрозуміле! Кажи!
— Та, наче нічого вже такого…
— Кажи! — Я побачив, що Георгій у чомусь сумнівається.
— Ну, на всіляких помийницях пішла інформація про обстріл військової частини десь на Оклунківщині. Начебто її повністю знищили з російської території.
— Що! — аж скрикнув я.
— Але Генштаб спростував ці відомості!
— Генштаб бреше, як завжди. Текст новини мені, швидко! — гримнув я. Георгій побіг. Пастор недовірливо дивився на мене.
— Що трапилося?
— У мене дуже погані передчуття. Якщо я правильно все зрозумів, під загрозою одразу кілька областей на північному сході країни.
— Під загрозою? Що це значить? Там стоять війська, кордон прикритий!
— Удар буде з тилу.
— Що? З якого тилу? Знову якісь народні республіки?
— Ні, значно гірше. Але почекаймо, я не хочу лякати передчасно.
— Це ж ви не вигадуєте, пане Владюшо?
— Ви вже мені не довіряєте? — образився я.
Пастор замислився.
— Таки довіряю, — нарешті кивнув. Прибіг Георгій, дав мені роздрукований аркуш. Новина, в якій із посиланням на незрозумілі джерела розповідалося про повне знищення військової частини № 1437 десь на Оклунківщині.
— Лайно, — тихо сказав я. — Не думав, що вони підуть на це!
— На що? І хто вони? Що взагалі відбувається? — нервово спитав Пастор.
— Мовчуне, їдьмо на Оклунків! — наказав я. Майже миттєво машина зірвалася з місця.
— Поясніть! — крикнув Пастор.
— Поясню. По дорозі.
— Мені треба залишатися в Києві!
— Ні, ваше місце в Оклункові, треба організувати евакуацію й готуватися до гіршого.
— Пане Владюшо, не вказуйте, що мені робити і де! Поясніть, що відбувається!
— Ви чули про військову частину № 1437? — спитав я.
— Ні. Що це за частина?
— А про Північно-східну окрему групу військ? ПСОГВ?
— Про це щось чув. Так, коли навесні 2014 року ми збирали більш-менш боєздатні частини, — а таких було дуже мало, — серед них була і ця ПСОГВ. Тоді ми спрямували її на прикриття Харкова, і це допомогло нам утримати там ситуацію.
— Ви знаєте, чим займалася ПСОГВ?
— Ні. Я ще запитував, чому десь між двома областями, далеко від населених пунктів, ми тримаємо досить потужну військову частину, але ніхто так мені і не відповів. Там якийсь секретний режим, що залишився ще з часів СРСР. Знаєте, в армії дуже багато наказів, які колись забули скасувати. Чим займається ПСОГВ?
— Прикриває північно-східні області України.
— Від чого прикриває?
— Від Орди.
— Пане Владюшо, що за маячня?
— Чому ви не питали мене це саме, коли я розповідав про «Стаханова» чи «штірліца»? Хіба вони не маячня?