— Ну добре, що ще за Орда?
— Щоб розповідати про Орду, треба спочатку розповісти про Зону № 17. Чули про таку?
— Ні. Це колонія якась?
— Ні, це така просторова кишеня невідомої будови.
— Що за херня?
— Послухайте! — попросив я. — Не перебивайте. Так-от, Зона № 17. Це місце з особливою побудовою простору. Особливість, ось у чому. На мапі Зони немає. Є Оклунківська область України, яка межує з Росією. Якщо придивитися, можна помітити, що поблизу на сотню кілометрів з українського боку немає населених пунктів, натомість є великі лісові масиви. З російського боку населені пункти є. Але парадокс Зони в тому, що простір розгортається не з усіх боків однаково. Я розумію, звучить дивно, але майте трохи терпіння. Так-от, якщо їхати з боку Росії, все буде відповідати мапі. Ми проїдемо останні населені пункти, потім кордон, а потім уже наші ліси. Доріг там майже немає, але можна якось продертися й за день чи два бути вже в Оклункові. Начебто все просто. Але річ у тому, що якщо їхати з Оклункова, все буде інакше. Здолавши смугу лісів, опиняєшся в степах. Звичайних степах із численними ярками, порослими лісом, із джерельцями та озерами. Серед цих степів стоїть Застава — база ПСОГВ, а також півтора десятка башт-постів, які тримають під контролем вузький кількакілометровий перешийок між вигинами річки. Якщо переправитися, за нею знову будуть степи. Південніше почнуться болота й великі озера, порослі очеретом, північніше — високі пагорби. Тими степами можна їхати день-два-три, але до Росії ви так і не доїдете.
— Це як?
— Я ж кажу: особлива побудова простору. Я не можу пояснити з наукового погляду, але, здається, це наче накладення двох просторів.
Один — звичайний, той, що відповідає мапам. Він є, якщо йти з боку Росії. Але з нашого боку існує вхід у інший шар простору, не відображений на мапах. Не знаю, як так сталося, не знаю, це один вхід, чи існують інші, але так є.
Пастор замислився.
— Тобто якщо минути ПСОГВ і поїхати на схід, Росії там не буде?
— Ні. Будуть степи. Принаймні перші три-чотири дні.
— А потім?
— Що потім — невідомо, бо так далеко в Зону ще ніхто не заходив. Можливо, це єдина біла пляма на Землі.
— Зачекайте, але чому її досі не дослідили? Як таке могло статися? — спитав Пастор.
— Є кілька причин. Одна з них — степ за Заставою населений.
— Населений? Що це значить?
— Там живуть люди. Кочовики. Їх називають чорними, але антропологічно це європеоїди, хоча й зі значною домішкою монголоїдних рис.
— Звідки вони там узялися?
— Я думаю, вони жили там весь час.
— Зачекайте! Ви хочете сказати, що там живе цілий кочовий народ?
— Так.
— Посеред Європи, у двадцять першому столітті?
— Саме так. Причому не якесь там плем'я, а досить численний народ. Я думаю, кочовиків не менше мільйона.
— Слухайте, та це ж маячня! Як можна сховати мільйон людей, щоб про них ніхто не знав? Як? — обурився Пастор.
— У просторовій кишені. Вони живуть у своїх степах, судячи з усього, достатньо просторих, бо потрібні великі території, щоб прогодувати мільйон кочовиків. Можливо, ми б і не знали б про них, якби не цей вихід, який поєднує їхній світ, точніше, простір, із нашим.
— А ці кочовики хто за національністю? Хоч не буряти якісь?
— Ні, «чорні» — окремий народ, що, здається, не має родичів тут, на Великій землі. Принаймні мова у них досить специфічна. Я консультувався з філологами, вони не змогли знайти паралелей з іншими мовами. Здається, це такий самий релікт, як баскська мова.
— Чому «чорні»?
— У них чорний одяг, а коли вони йдуть у бій, натирають обличчя кров’ю, яка чорнішає. Тому «чорні». Так їх називають на Заставі. Звісно, самі кочовики називають себе інакше.
— Ідуть у бій? А з ким вони воюють?
— Між собою, а також із ПСОГВ. «Чорні» — вкрай войовничий народ. Кожен підліток «чорних» у шістнадцять років мусить поїхати до Застави і спробувати вбити нашого солдата. Тому на ПСОГВ постійно нападають. Нам дуже пощастило, що в «чорних» є лише холодна зброя: луки, списи, шаблі. ПСОГВ, чисельність якої становить менше півтисячі бійців, відбиває ці напади за допомогою автоматів, кулеметів, а інколи й артилерії.
— Я згадав! У цієї військової частини були найбільші витрати боєприпасів по країні! — закивав Пастор.
— Так, бо щодня вони ведуть бої, відбивають атаки підліткових загонів. Кожному підлітку необхідно провести рівно рік біля ПСОГВ. Звісно, значна частина гине. Ті, що повертаються, мають право одружитися. Якщо ж підліток злякається і втече раніше, ніж за рік, його вб'ють. «Чорні» більше за все не люблять боягузів і просто знищують їх.