— Так, хлопці з ПСОГВ. Вони справді досвідчені вояки, бо погані там довго не виживають, напади відбуваються щодня. Але ця зосередженість на вбивствах змінює їх, перетворює на криваві машини, не здатні контролювати себе за умов наявності мирного населення.
— Пане Владюшо, ви розумієте, що буде, якщо про існування таких підрозділів української армії дізнаються у світі? — спитав Пастор.
— Вже не дізнаються. Як бачите, Заставу знищено ракетами кремляді. Можливо, невеличка частина бійців заціліла на постах, але вони не зможуть протриматися там довго. Отже, скоро до нас прийде страшна біда.
— Про що ви?
— Про «чорних». Вони тримають біля ПСОГВ загони молоді, й там уже знають, що Заставу знищено. Вісники вже помчали у степ, щоб сповістити всі племена про Великий день.
— Про що?
— У «чорних» є своя міфологія. Вона розповідає про Великий день, коли «чорні» зможуть припинити міжусобні війни, об’єднавшись в Орду — величезну армію, яка збере всіх дорослих чоловіків, що живуть у степах.
— Для чого?
— Щоб прорватися на Велику землю й сплюндрувати її. Цьому треба завадити!
— Це легко можна зробити! Ми кинемо туди війська! І винищимо тих дикунів! — Пастор вихопив телефон. — Зараз я віддам відповідні накази!
— Там немає потужних сил. Закрити дорогу на кілька днів ви не зможете.
— Закриємо, коли зможемо!
— Буде запізно. Вже зараз величезні загони «чорних» сунуть зі степу, підходять до виходу із Зони. А завтра загони вершників атакуватимуть Оклунківщину.
— І що, в них є тільки луки? Та ми зупинимо їх силами міліції!
— Наша міліція більш-менш ефективна лише проти неозброєних мітингувальників. А от що вона зробить із тисячами, десятками тисяч вершників, які люблять і вміють убивати? У кращому разі триматиме оборону в райвідділах чи просто тікатиме, а за спиною в неї палатимуть міста й села.
— Ми оголосимо мобілізацію!
— За моїми оцінками, «чорні» можуть виставити до двохсот тисяч воїнів. Навіть озброєні луками вони велика сила. До того ж кремлядь може допомогти сучасною зброєю. Просто дати кочовикам кілька тисяч автоматів і спостерігати, як Україна потопає у вогні й убивствах.
— У нас перевага у важкій техніці! — закричав Пастор.
— Я знаю. Я не кажу, що Україна обов’язково програє кочовикам, але щоб перемогти, нам треба буде зосередити проти них всі сили. Забути про Донбас та Крим, втратити багато людей, грошей і часу. Поки ми будемо там воювати, кремлядь зможе робити те, що запланувала, — завдавати ударів, захоплювати території.
— То який вихід?
— Організовуйте евакуацію населення і зброї з наближених до Зони районів! До ранку там нікого не мусить залишитися, інакше буде різанина.
— А що робити з «чорними»?
— Я спробую їх зупинити без війни. Не можу обіцяти, що вдасться, готуйтеся до гіршого. Якщо я загину, вам доведеться воювати. Нехай війська будуть готові. Мовчуне, гальмуй!
Ми зупинилися.
— «Лісова», повертайтеся до Києва й організовуйте все, — сказав я Пастору.
— Я викличу машину.
— Краще їдьте на метро. Так безпечніше.
— Пане Владюшо, вам доведеться таки стати на державну службу.
— Поговоримо пізніше. А поки що дайте грошей, бо ми залишилися без копійки.
— У мене зовсім небагато готівки.
— А картка?
Пастор віддав свою картку. У Броварах я наказав заїхати в супермаркет. Узяли їжі на дорогу, бо я дуже зголоднів, і кілька пляшок портвейну.
— Владюшо, ні, — сказав Бухгалтер.
— Так — і тільки так. Мені херово. Зараз я набухаюся, мені полегшає, поки доїдемо до Оклункова, я буду в формі. Мені треба.
— Що трапилося?
— Дещо. Бухгалтере, послухай мене. Я хочу виграти, і я все роблю правильно. Зараз мені потрібно набухатися, щоб трохи заспокоїтися. Не заважай.
Він забрав руку з пляшок. Ми помчали на схід. Я трохи поїв, потім видудлив із горлянки пляшку. Справді стало легше. Я побачив куртку — мабуть, водійську, накинув на голову й проплакав аж до самого Оклункова. Час від час сьорбав із другої пляшки. Вже коли проїхали Оклунків, наказав зупинитися на березі якогось ставка. Спочатку проблювався в кущах, потім роздягнувся й поплавав під пильним наглядом Бухгалтера і Мовчуна. Коли вийшов, весь тремтів, бо вода була холодна.
— Усе, я в нормі, — сказав хлопцям. З’їв трохи ковбаси з хлібом.
Ми їхали на північ Оклунківщини. Нас жодного разу не зупиняли, бо ми мали круті номери. Дорогою почали траплятися колони машин, навантажених речами. Здається, евакуація була у розпалі. На перехрестях стояли БТРи. Я наказав повернути з шосе на путівець. Їхали кілометрів двадцять, аж поки не побачили потужний блокпост зі вкопаним танком і кількома вогневими точками.