Десь через півгодини, коли я вже встиг розплакатися від трагічності промови, двері відчинилися, і з них вивели двох чоловіків, які теж були в рожевих халатах і капцях. Чоловіки йшли похнюпивши голову, геть приголомшені. На мене не звернули увагу, а я уважно їх роздивлявся. Років за п’ятдесят обом, високі, стрункі, з коротким волоссям, із виправи я одразу впізнав військових. Чиї військові могли бути тут? Кремлядські! Це були вони! Прорахували, що я можу звернутися до Великої Мами, й вирішили випередити. Але, судячи з їх похнюплених облич, розмова не вдалася. Це зовсім не означало, що моя буде успішніша.
Запросили увійти. Я підвівся, видихнув і зібрався з силами. Знав, що буде важко, знав, що мушу зробити все так, як треба. Заради України! Заради хлопців, які загинули! Я плакав на їх могилах і присягався, що зроблю все, аби їх смерті не були даремними. Дуже хвилювався, ноги підгиналися. У наступній залі побачив Велику Маму. Дебела жінка, схожа статурою на первісну Венеру: широкі стегна, кремезні сідниці, товсті руки, сильні ноги, майже чоловічі плечі й велика голова з обличчям неандертальця. Густе руде волосся зібране в товстезну косу. Вона сиділа на звичайній лавці, одягнена в халат і хустину, й уважно дивилася на мене. Я готувався до цього погляду, але як не готуйся до вогню, він тебе обпече. Затремтів, але не відвів погляду.
— Кажи.
Я видихнув, вдихнув і почав говорити. Не пам’ятаю, що саме я казав, але уявляв сплюндровану Україну. Міста й села, що горіли після нападу жорстоких кочовиків. Вулиці, вкриті трупами. Пробиті стрілами тіла чоловіків, посічені шаблями жінки, дитинчата, підняті на списи. Дим, передсмертні крики, вогнища. Пропала Україна. Загине вона. Заростуть деревами дороги і вкриються травою дахи покинутих будинків. На мостах ростимуть чагарники, а площами бігатимуть зграї здичавілих собак. Ніде не лунатиме людська мова, нікому буде співати наших пісень. За кілька десятиліть вже й не скажеш, що жили тут люди. Таку картину я намалював і плакав, аж сльози заважали дивитися, і голос мій тремтів, як і я сам, вклоняючись Великій Мамі.
— Чого ти хочеш? — спитала Велика Мама.
— Милості! — прохрипів я. — Твоєї невичерпної милості, о Велика Мамо! Будь Матір'ю і для нас! Врятуй дітей своїх! Врятуй Україну! — закричав я і почав битися обличчям об підлогу. Розсік шкіру, заюшило, але я нічого не помічав, знай повторював своє: — Яви милість! Урятуй! Велика Мамо! Лише на тебе надія, лише тобі під силу врятувати Україну! Врятуй! Захисти дітей своїх! Благаю!
— Подивися! — сказала вона. Низький, потужний, зовсім не жіночий голос.
Я підняв голову. Я знав, що зараз все вирішиться. Велика Мама завжди дивилася в очі, коли хотіла зрозуміти людину, побачити її до дна. Я дивився. Я знав, як треба дивитися в очі чудовиськам, щоб вони не побачили страху і безсилля. Я пройшов крізь сотні таких поглядів. Але тепер я не вигадував і не придурювався. Я дивився щиро, дивився від серця, плакав за Україну й був готовий загинути. Ще коли погодився організовувати третій фронт, я автоматично погодився вмерти. Я помер для себе, щоб не боятися смерті. І тепер я був мертвий, але хотів, щоб Україна жила. Дуже хотів.
Не знаю, скільки Велика Мама дивилася мені в очі. Можливо, мить, можливо, хвилину. Час зупинився і відійшов, залишилися тільки ми двоє. Потім вона кивнула.
— Я допоможу. Але як? Орда зібралася, і її не зупинити.
— Відправ її на схід.
— На схід?
— До Росії, у кремлядський край. Туди, звідки приходили озброєні люди й прилітали ракети, щоб убити тебе, Велика Мамо, зробити сиротами твоїх дітей, підкорити й знищити їх! Ти була добра, ти не відповідала, але ж вони не відстануть, вони будуть і далі бити по тобі. Ти — добра, ти — справжня Мати, але кому, як не тобі знати, що любов — це не тільки доброта, але й суворість! Дубчик на люстрі, яким лупцюють тих, хто не розуміє! Поверни «чорних» на схід! Нехай там зрозуміють, що не варто чіпати Велику Маму, не можна заганяти її під землю, наче крота! А Україна віддячить тобі. Чим скажеш, тим і віддячить. Я обіцяю і присягаюся!