Вона й далі дивилася мені в очі, а я тремтів і не відводив погляд. Я молився, я хотів, щоб усе вийшло. Україна була в страшенній небезпеці. Сотні тисяч наших людей спали й не розуміли, що за кілька годин можуть опинитися під зливою стріл та шабельних ударів від професійних убивць, які будуть знімати скальпи й відрізати вуха, не розбираючи, чоловік чи жінка, дорослий чи дитина, вбивати всіх, вбивати жадібно й весело, у п’янкому захваті хижаків, що допалися здобичі. Ніч набрякне кров’ю, ніч пахнутиме смертю та жахом, вічна темінь опуститься на Україну. Господи, спаси! Велика Мамо, допоможи!
Якби Велика Мама сказала, що хоче моє життя як плату за порятунок України, я б погодився без вагань. Я був готовий померти. Я вже помер за Україну. Можливо, Велика Мама відчула це. Можливо, її серце пом’якшилося, можливо, душа її була переповнена милосердям. Так чи інакше, вона схилилася до мене й погладила.
— Добре, хлопче, заспокойся. Я допоможу тобі. Я врятую Україну. Готуйте транспорт. Ми їдемо до «чорних».
Її люди побігли кудись, я був ледь живий. Велика Мама наказала принести мені молока. Я випив цілий кухоль.
— Ти маєш чисте живе серце, як ти живеш там? У тому жорстокому і черствому світі, наче створеному виключно для покидьків.
— Мені боляче, — зізнався я. — Мені страшно. Але я жив там, бо знайшов свою справу. Справа дозволяє в неї зануритися і ні про що не думати. Ховатися від світу. І я ховався. Але коли повстала загроза для Батьківщини, я не міг не втрутитися, бо Батьківщина — мов рідна мати, ким буде та людина, що віддасть її на поталу?
— Ти — добрий, — сказала Велика Мама. — Я захищу.
Вона погладила мене по голові і я закляк, накритий хвилями її любові. Невдовзі бійці сказали, що транспорт готовий. Ми вийшли з підземелля. Я побачив величезний «Урал» із широкими колесами. У кузові був трон, на який всілася Велика Мама. Я присів біля її ніг. Кузов освітлювався кількома величезними смолоскипами, що палали по кутках. Я подумав, що в темряві ми будемо чудовою ціллю.
— Велика Мамо, вороги спробують убити вас. Вони стрілятимуть по трону. Не ризикуйте так! Заради нас, ваших дітей, благаю! — попросив я.
— Не бійся! Вижени страх, наповни серце радістю. Ми їдемо рятувати Україну, — сказала Велика Мама — і я припинив боятися.
Ми поїхали в ніч. Вантажівку з троном супроводжувало кілька джипів охорони. Її було замало для справжнього бою, але я був спокійний. Десь ліворуч почулися постріли й вибухи. Велика Мама навіть не ворухнулася. Вона сиділа у своєму троні, в полохливому світлі смолоскипів. Я побачив вогники, що наближалися до нас звідти, звідки лунали звуки бою. Ось до нас підскочило кілька військових позашляховиків із кулеметами на дахах. Із позашляховиків викинули тіла. Витягли двох скривавлених полонених, поставили перед Великою Мамою. Полонені залопотіли російською, що вони не хотіли, але був наказ і вони не знали, де вони й навіщо.
— У них був ПТУР і снайперські гвинтівки. Вони мали вбити вас, Велика Мамо! — доповів старший боєць охорони. — Попереду ще дві групи. Ми їх знищимо.
— Ми все розповіли, не вбивайте! — повалилися на коліна бійці. — Ми все розповіли! Нам наказали! У нас діти, помилуйте!
— Ти! — вказала Велика Мама на одного. І подивилася йому в очі. Росіянин закляк. Пишні губи Великої Мами скривилися. Рух рукою — і пальці пробили ребра диверсанта. Вона витягла його серце й розірвала в нього на очах. Росіянин захрипів і впав, мертвий від здивування. — Він не покаявся.
Подивилася на другого полоненого. Той весь тремтів. Велика Мама підняла його голову й глянула в очі. Чоловік витримав погляд. Велика Мама кивнула.
— Живи, — сказала, і росіянин упав непритомний. Його забрали, а ми продовжили свій шлях. Ще двічі чулися звуки бою: це охорона Великої Мами зачищала диверсійні групи кремлядських бійців. Привели п’ятьох полонених. Чотири не покаялися, одного Велика Мама відпустила. Ми їхали далі, у глупій ночі, без жодного світла. Потім двигуни заревіли. Здається, ми почали дертися на якийсь пагорб. Піднімалися вище, я озирнувся й побачив позаду кілька заграв. Здається, розвідка чорних уже взялася до улюбленої справи. Я сподівався, що людей устигли вивезти й кочовикам довелося задовольнитися пожежами.
Нарешті ми важко здерлися на пагорб і зупинилися приголомшені.