Я зістрибнув із машини, відбіг до багать, щоб мене не розтоптали вершники. Чорні вже повсідалися на коней. Машина з Великою Мамою рушила вперед, Орда за нею. Це тривало дуже довго. До самого ранку повз мене проходили нескінчені загони. Тисячі, десятки, сотні тисяч вояків, кожен при кількох конях. У мене не було сил стояти, багаття догоріло, але я боявся присісти чи лягти, щоб не бути розчавленим. Лише коли сонце піднялося досить високо, я побачив хвіст Орди. Але минула ще година, поки останні «чорні» не пройшли на схід. Там, за багато кілометрів, уже піднімалися клуби диму. Я впав на землю, трохи полежав, геть знесилений, але часу відпочивати не було. Підхопився й побіг степом, вибитим мільйонами копит. Біг і біг, аж поки не побачив попереду руїни. Залишки Застави. Вона була повністю знищена ракетами кремляді, але кілька баштпостів уціліло, і охорона спробувала дати бій. Але що могли зробити кілька десятків проти сотень тисяч? Я побачив тіла. Без скальпів і вух. Зібрав їх у рові біля одного з постів і якось зарив, щоб не залишати непохованими. Це були наші солдати, вони прийняли останній бій, і нехай у них не було іншого вибору, але вони заслужили людського поховання. Знайшов трохи дроту, скрутив хрест і поставив на могилі. Потім пішов до краю Великої Мами.
У сутінках видерся на пагорб, де Велика Мама минулої ночі залишила охорону. Там стояв позашляховик. Вартові сказали, що Велика Мама вже повернулася додому і наказала їм чекати. Вивезли до останнього блокпоста, передали хлопцям. Вони помітно зраділи.
— Господи, Владюшо, ми вже й не чекали! — крикнув Бухгалтер. Підхопив мене, бо я ледь не гепнувся, такий був виснажений.
— Уся прикордонна Росія у вогні. Брянськ, Курськ, Білгород! Кажуть, таких лісових і торф’яних пожеж іще не було! — доповів Георгій. — Це ви, пане Владюшо? Ви?
— Їдьмо в Київ, — наказав я. — Телефон є?
— Так, ми купили кілька десятків на Ярмарку, там вони дешеві. — Бухгалтер довів мене до мікроавтобуса, я впав на крісло, зателефонував Тетяні Павлівні.
— Це я.
— Пане Владюшо, вас…
— Слухай уважно. Прямо зараз потрібно відкрити кордон із Великою Мамою. Я не хочу нічого чути! Я пообіцяв зробити це і зроблю! Вона врятувала Україну! Відкривайте кордон! — Я вимкнув телефон.
— Там у Києві щось робиться… — тихо сказав Георгій. — Щось незрозуміле.
— Потім, — прошепотів я. — Не турбувати.
Забив ватою вуха, зав’язав очі рушником, бо ані берушів, ані пов’язки не було, і вмить заснув. Я знову виграв, але сил не було навіть на усмішку.
(Більше про Зону, ПСОГВ і «чорних» можна дізнатися в романі «Зона скальпів», повісті «Господар міста» та енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України». Про Велику Маму — в повісті «Улюблений син Великої Мами» та енциклопедії «Сто чудовиськ України»).
Розділ 13
Битва письменників
Поспав кілька годин. Цього було вкрай мало для відпочинку але я прокинувся не просто так, а з криком. Хлопці злякалися. Бухгалтер пригальмував.
— Що таке, Владюшо?
— Мені треба випити.
— Тобі треба поспати.
— Випити, інакше я здохну. Випити, швидше. Де ми?
— На трасі.
— До найближчого міста, там зупинися біля магазину.
— Пане Владюшо, вам не треба пити, на кордоні… — почав було Георгій.
— Пацани, не сперечайтеся зі мною. Бухгалтере, ти ж уже непогано знаєш мене. Якби я міг зараз обійтися без алкоголю, я б не пив.
— Портвейн? — спитав Бухгалтер. Ми рушили.
— Так. Пляшку.
Сам скрутився, бо в серці пекло. На щастя, містечко трапилося невдовзі. Бухгалтер зупинився біля нічного магазину. Пішов купити спиртне. Коли виходив, зачепили якісь місцеві п’яниці. Бухгалтер збив із ніг двох, інші схопили хто стільці, хто пляшки з-під пива. Мовчун вискочив і пересмикнув затвор пістолета-кулемета.
— Пацани, розійдіться, — сказав він. Стояв так, щоб зброю було видно у світлі фар. Подіяло, п’яниці розступилися, і Бухгалтер пройшов. Ми поїхали.
— Де ти взяв ту іграшку? — спитав я.
— Ми непогано скупилися на Ярмарку, — пояснив Бухгалтер. — Ось, тримай.
Він подав мені вже відкорковану пляшку, сир, ковбасу і хліб. Попросив Мовчуна сісти за кермо. Я зробив кілька перших жадібних ковтків. Мені були потрібні ліки. Випив, трохи полегшало. Зітхнув.
— Що за фігня, Владюшо? — тихо спитав Бухгалтер.
Мовчун за кермом слухав якесь радіо, Георгій у навушниках щось набирав на планшеті.
— Кохання. Нещасне. Чув про таке? — сказав я і знову ковтнув. Побачив подив у очах Бухгалтера. Аж трохи роздратувався. — Ти так дивишся на мене, наче я сказав, що в мене хвіст виріс!