— Нещасне кохання? — перепитав Бухгалтер.
— Так, блядь, нещасне!
— Але чому тебе накрило зараз?
— Бо побачив її.
— Хто вона?
Я не відповів.
— Владюшо, я не хочу лізти тобі в душу. Тим паче, що я — херовий психолог. Але інколи справді краще виговоритися, а не носити в собі.
— Допоможе тільки це. — Я струснув пляшкою і зробив іще ковток.
— Так а в чому проблема? Ти зараз супервідомий чувак, ти рятуєш Україну, ти — зірка. Піди до неї, поговори.
Я аж застогнав, так мені стало боляче, коли подумав про неї.
— Пий уже, тільки не стогни так! — підняв руки Бухгалтер. — Бо таке враження, що ти зараз помреш. А нам іще Україну рятувати. В Києві якась фігня коїться. Тебе справді збираються арештувати. Проблем і так вистачає, а тут іще це твоє кохання. Дуже невчасно.
— Тут немає вибору, — прохрипів я.
— Розумію, — кивнув Бухгалтер, замислився, потім подивився на мене. — Це що, Біла вбивця?
Я відвернувся, не хотів відповідати. Зробив ковток.
— Охеріти! Ну й примудрився ж ти! — Бухгалтер закрутив головою. — Це ти зараз закохався?
— Ні, вже давно. Я ж вивчав її. Один із розділів оновленої енциклопедії «Сто чудовиськ України» був про Білу вбивцю. Я досліджував її десь місяць. Знав подробиці всіх її відомих убивств, вивчив, як вона працює. Краще її не знав ніхто, навіть слідчі, які вели її справи. Я підібрався досить близько. А потім до мене прилетіла куля. Спочатку одна — уп’ялася в стіну біля правого вуха. Потім друга — біля лівого. Далі прийшов мейл із одним словом: «Відчепись». І ось тоді я зрозумів, що закохався. Я написав їй про свої почуття, пропонував послуги, переконував залишити небезпечну роботу. Але вона жодного разу не відповіла. Не впевнений навіть, що вона читала мої листи. Потім мене арештували. Її ж шукали і менти, і СБУ, і дехто з олігархів — вона багато кому залила сала за шкуру. Охорона одного з олігархів, яка шукала Білу вбивцю, випадково вийшла на мене. Вони думали, що я знаю, як її знайти. Якби і знав, я б не сказав їм ані слова, я б витримав усе. Але я не знав. Вирішив хитрувати: спрямував їх по брехливому сліду, де б вони ніколи нічого не знайшли, але вона б неодмінно їх помітила. Вона вирішила відреагувати різко, взяла й перестріляла групу захоплення. Мене відпустили, сподівалися, що вона прийде до мене, я був живцем. Але я одразу попередив її про небезпеку. Вона не прийшла, і згодом за мною припинили стежити. Я ще кілька разів їй писав, але не отримав жодної відповіді. Я найняв хлопця, який зламав їй пошту. Виявилося, що вона не прочитала жодного мого листа. Ось так!
Я зробив іще ковток. У голові паморочилося й легшало.
— Коли почалася ця штука з третім фронтом, я написав їй. Просив про допомогу. Брехав. Ну, тобто не брехав, її допомога була мені конче потрібна. А ще я дуже хотів побачити її. Насправді більше хотів зустрітися, ніж допомоги. Вона, як завжди, не відповіла. Я був упевнений, що вона не читала й цього листа, але потім мене оточили й хотіли вбити «сєкєля», а Біла вбивця втрутилася й поклала їх усіх. Вона стежила за мною, була десь поруч, а я, ідіот, не відчув! Тоді, після стрілянини, вона підійшла, і мені запаморочилося від її ніжного аромату. Після цього зрозумів, що зовсім не відпустило. Я думав, що вже навчився жити без неї, але де там! Не навчився. От після того мене й розібрало. Поки я працюю, поки налагоджую третій фронт, іще якось тримаюся, але в перервах стає зовсім погано. І тоді рятує тільки алкоголь.
— Слухай, раніше ти був маловизнаним ученим, а вона — найвідомішою вбивцею України. Але зараз ви герої приблизно однакового масштабу. Та ні — ти, Владюшо, більшого. Бо ти рятуєш Україну, а Біла вбивця лише тобі допомагає. Вона вже раз прийшла до тебе, прийде ще, можеш не сумніватися. Головне нам перемогти.
Я зробив ковток.
— Мене не потрібно втішати. Зараз доп’ю, посплю до Києва, а потім продовжимо нашу роботу. І все буде добре. Якщо пощастить. — Я криво посміхнувся. Ми помовчали. Залишилося кілька ковтків. Бухгалтер жував ковбасу.
— А ти щось знаєш про Білу вбивцю? — спитав він.
— Майже все.
— У неї хтось є? Останнім часом про неї було не чутно.
— Вона одружилася й народила дитину. Відійшла від справ, а потім її ледь не вбили разом із родиною. Довелося тікати й ховатися. Думаю, вона досі в небезпеці, попри мої спроби вивести її з-під удару.
— Це схоже на гординю, — несподівано сказав Бухгалтер.
— Що?
— Це не кохання, а гординя. Натуральна гординя.