— Що за фігня? — роздратувався я.
— Кохання — це вміння чути іншого. А ти не чуєш, Владюшо. Ти втупився, як баран у стіну, і б’єшся головою. Зрозумій — не буває нещасного кохання. Якщо кохання, то люди щасливі. А якщо не щасливі, то це не кохання. Просто відійди й пошукай іншу людину, але ти ж гордий, ти вперся, що буде так і ніяк інакше, що тобі потрібна Біла вбивця й ніхто інший. А що думає вона? Чому ти на це не звертаєш уваги?
Я недобре подивився на Бухгалтера.
— Ти мене, бля, вчити будеш?
— Коли я бачу, що люди творять херню, я завжди їм кажу про це, якщо вони мені близькі.
— Тобто ось так, усе просто. Якщо тебе не люблять, просто утрися і відійди?
— Знайди ту, хто любить. І не при, наче танк, не вимагай, щоб було саме так, як ти хочеш. Бо ти стаєш схожим на малу дитину, яка плаче, тупає ногами й вимагає чогось нездійсненного.
— Пішов ти!
— Владюшо, ти ж вивчив стільки чудовиськ! Вивчив, не здався. То якого біса ти служиш чудовиську власної гордині? Досліди його, зрозумій і переможи, як вчиняв з іншими.
— Дай мені спокій! — Я вихилив залишки портвейну й почав готуватися до сну. Не хотів думати про те, що сказав Бухгалтер, хотів якомога швидше зануритися в той чудовий світ, де я і Біла вбивця були разом. О, ми б були чудовою парочкою! Що б ми тільки не витворяли! Я уявляв її, згадував її легкий біг зі снайперкою в ярок, де був схований мотоцикл. Завжди, коли думав про неї, дуже збуджувався, бо це ж так звабливо — озброєна красуня, що несе смерть і приховує в собі життя. Тільки йолоп не відчув би всієї принадності небезпеки.
Прокинувся вже вранці. Ми стояли серед лісу. Бухгалтер дрімав, Георгій у навушниках щось дивився на планшеті, Мовчуна не було видно. Мене трохи нудило, але значно легше, ніж увечері. Я хотів тихенько вибратися з машини, але Бухгалтер усе одно прокинувся і схопився за автомат.
— Тихо, все спокійно. Де Мовчун?
— Чергує. Десь тут поблизу. Покликати?
— Не треба. Сходжу до вітру.
Побачив, що Бухгалтер хоче піти за мною.
— Та я сам, мені не потрібен охоронець, щоб сходити посцяти.
Він кивнув, я відійшов, прислухався. У лісі було тихо. Між деревами квітнув килим першоцвітів. Рай. Я глибоко дихав і м’яко ступав. Відійшов, коли почув голос Мовчуна. Здається, він тихо говорив по телефону. Я зробив ще кілька кроків, а потім щось тріснуло під ногою. Мовчун миттєво припинив розмову. А я не став таїтися, розстібнув ширінку й пустив неслабий пінявий струмінь. Крекнув від задоволення. Мовчун вийшов з кущів неподалік.
— Доброго ранку.
— Найдобрішого ранку! — кивнув я. — Люблю ходити до вітру на природі. В туалеті зовсім не те, а тут квіти квітнуть, пташки співають. Тільки в голові трошки гуде. Цитрамону немає?
— Ні. — закрутив головою Мовчун. — У Бухгалтера треба спитати.
— Що тут? — Я озирнувся навколо.
— Тихо. Все тихо.
Ми повернулися в мікроавтобус, я побачив, що Георгій уже задрімав. Постукав у вікно. Журналіст прокинувся, підхопився, вискочив.
— Пане Владюшо! Тут таке твориться! — закричав він.
— Слухай, у тебе очі червоні, наче у хворого кролика! Ти спав хоч трохи?
— Та яке там спати! Дивіться! Якісь чудовиська прорвали кордон на Сумщині! Біля Білопілля їх спробували зупинити, але вони знищили цілу роту! Ось відео з місця подій! — крикнув Георгій і подав мені планшет. На ньому було видно, як два дебелих чудовиська і багато дрібніших нищать військову техніку, що намагається їх зупинити. — Вони швидко просуваються на захід. Спочатку думали, що на Київ, але взяли трохи південніше. Ось просто зараз зайшли до Ромен! О, стрім є!
— Дай сюди! — Я схопив планшет, уважно роздивлявся чудовиськ, аби з’ясувати, що це за модифікації. Поки ти не з’ясуєш, що за чудовисько перед тобою, ти не зможеш йому протидіяти.
— Їх спробували накрити «ураганами», було кілька прямих влучань, але чудовиська не постраждали! Принаймні більші. Всі думали, що вони спробують атакувати батарею, яка їх накрила, але де там — пішли собі далі. Зараз їм готуються дати бій у Пирятині, бо підозрюють, що чудовиська ідуть саме туди.
— Що вони забули в Пирятині?
— Там же траса на Київ!
— Нахера чудовиськам траса? Вони могли б піти прямо!
— Тоді куди вони лізуть?
— Не знаю. — Я замислився. Чудовиська зайшли до Ромен. Їх спробували зупинити танковими пострілами, але марно. Танки почали відступати, один заглух, екіпаж утік, чудовиська розтовкли машину. Один просто відірвав башту й закинув її. Оператор, який вів стрім, мабуть, був десь поруч. Метрів за сто. Закляк на балконі, тільки руки тремтіли.