— Шукають чотирьох, нам краще розділитися, — сказав я. — Георгій зі мною, Мовчун із Бухгалтером. Зустрічаємося біля Інституту літератури, на Грушевського, поруч із Європейською площею. Знаєте, де це?
— Знаю, — кивнув Мовчун і трохи почервонів. Я не став розпитувати, але був упевнений, що якщо Мовчун і був на Грушевського, то не з боку протестувальників.
— Тоді поїхали.
— Зачекай, — сказав Бухгалтер. — Владюшо, не пий більше. Ти вже й так гарний.
— Не хвилюйся, не питиму.
— Але я все одно піду з тобою, для охорони.
— Ми їхатимемо на таксі, ну хто там нападе? Не хвилюйся. Робіть, як я сказав, і все буде добре.
Ми розійшлися. До метро я потикатися не хотів.
— Гроші в тебе є? — спитав Георгія. У нього було замало для таксі. Поїхали маршрутками. Спочатку на Поділ, а звідти вже автобусом до Європейської. Там вийшли. Хлопці були на місці, їли хот-доги й запивали пепсі-колою, наче американці. Ми поткнулися до Інституту літератури, але виявилося, що робочий день закінчився. Я набрехав, що з Адміністрації Президента, а зі мною представники канадської діаспори, чиї діди були знамениті українські літератори. Це подіяло, охоронець зателефонував, і до нас вийшла наукова співробітниця музею, пані Ялина. Провела в кабінет, запропонувала кави. Я далі вигадувати не став, зняв кепку.
— Пізнаєте? — спитав.
Пані Ялина уважно придивлялася.
— Це ви, той божевільний, що патякає про чудовиськ? — сказала нарешті зовсім без поваги.
— Я не божевільний, і я не патякаю про чудовиськ, я з ними працюю! — Аж трохи образився.
— І що вам у нас треба? — спитала пані Ялина, потім сплеснула руками. — Зачекайте, але ж вас розшукують! Міліція! Всі в’їзди в Київ перекрили, щоб вас не пропустити!
— Пропустили, як бачите.
— Та бачу. То що ж вам потрібно в нашому тихому закладі? — Вона була щиро здивована.
— Ви чули про нових чудовиськ, що атакували Україну? — спитав я.
— Чудовиськ? — Ялина скривилася, наче пучок щавлю жувала.
— О, я бачу ви не вірите в чудовиськ! Справжній науковець!
— Не вірю. Але в мене родичі в Білопіллі. Там півміста рознесли, коли намагалися зупинити якихось загарбників, що мали дуже дивний вигляд, — зітхнула вона. — І як та напасть пов’язана з нашим інститутом?
— Ви не впізнали нападників? — здивувався я. — Ви ж філолог!
— Філологи не займаються чудовиськами!
— Георгію, знайди відео з Ромнів, там де зблизька, — попросив я. — Пані Ялино, іноді філологам доводиться займатися чудовиськами. Так само, як монстрологам — займатися літературою.
Георгій подав мені планшет із уже відкритим відео. Великий план обличчя одного з двох найбільших чудовиськ. Я поставив на паузу, показав Ялині.
— Не пізнаєте?
Ялина уважно подивилася.
— Ні. Я зовсім не цікавилася чудовиськами, то як би я могла їх впізнати? — спитала вона, подивилася на мене й помітила, що я вирячився на філіжанку з кавою. — Пане Владюшо?
Їй довелося смикнути мене за руку щоб я повернувся до розмови.
— Вибачте. А у вас тут проходить метро? — спитав я.
— Метро? Не думаю. А чому ви питаєте?
— Кава тремтить. — Я вказав пальцем. І всі помітили, що кава справді тремтить. — Лайно!
Я підхопився.
— Що таке? — спитала Ялина.
— Бухгалтере, нам терміново потрібна вантажівка. Піджени її в двір і чекай! — наказав я. Бухгалтер не став питати, одразу побіг. Я подивився на Ялину. — Ведіть нас у ваші підвали.
— Спочатку поясніть, що відбувається… — почала було вона. Я підбіг до Мовчуна, вихопив у нього пістолет, навів.
— Пані Ялино, я не люблю погрожувати зброєю, тим паче жінкам, але зараз немає іншого виходу. Ви знаєте, що я воюю за Україну. Вона зараз у небезпеці. Будь ласка, проведіть нас у підвали вашого закладу, а по дорозі я спробую вам пояснити. Але швидше, в нас дуже мало часу!
Я намагався бути переконливий, і здається, мені вдалося. Пані Ялина кивнула.
— Добре, ходімо. Тільки мені треба взяти ключі.
— Прошу не робити спроб втекти, бо я муситиму реагувати.
Вона ледь не побігла, ми за нею.
— Можете починати пояснювати.
— Два найбільших чудовиська — це «бродський» і «булгаков».
— Що! — Пані Ялина різко зупинилися, я налетів на неї, Георгій на мене, і тільки Мовчун урятував нас від того, щоб ми не гепнулися усі утрьох.
— Що ви сказали? До чого тут Бродський?