— Ходімо, ходімо. Часу дуже мало! — попросив я. І ми пішли. — Бродський, поет і Нобелівський лауреат, — ні до чого. Він давно помер і покоїться, сподіваюся, з миром. Але кремляді створили на його базі чудовисько «бродський». Досить потужне, якщо врахувати популярність поета в світі і в Росії.
— І в Україні — я теж люблю Бродського! — сказала пані Ялина.
— Змушений вас розчарувати, ви підсилюєте чудовисько, вороже Україні.
— Я не віддам їм Бродського!
— Боюся, в цьому випадку вибору немає.
— Але чому Бродський?
— А хто ж ще? Один із небагатьох авторів російського походження, що мав всесвітню славу, тобто може розраховувати на постійну енергетичну підтримку. А до всього — українофоб.
— А ось це брехня. Йому було начхати на Україну, це факт, але байдужість — не ненависть. Вірш про нашу незалежність був випадковістю, і Бродський дуже рідко його читав.
Пані Ялина зайшла в якийсь кабінет, узяла там ключі. В інституті було тихо, всі співробітники розійшлися.
— Пані Ялино, я фахівець із чудовиськ, тому не готовий вести кваліфікований діалог про Бродського. Ідеться зараз не про нього, а про чудовисько «бродський», яке разом із чудовиськом «булгаков» та деякими дрібнішими вторглося в Україну.
— Булгакова мені анітрохи не жаль. Але Бродський!
— Це не Булгаков і не Бродський, це — «булгаков» і «бродський», чудовиська, створені на базі відомих і популярних літераторів! Вони дуже потужні, тому їх не змогли зупинити війська — навіть після кількох боїв.
— Слухайте, а хто ними керує? Цими чудовиськами?
— Кремлядь.
— Бродський ніколи не став би працювати на, як ви кажете, кремлядь! Він був занадто незалежною людиною!
— Нам загрожує не людина, а чудовисько. Треба пам’ятати, що кремлядь чудово вміє грати на слабкостях, маніпулювати й налаштовувати.
Ялина відчинила якісь двері, ми вийшли до сходів, почали спускатися вниз.
— Що їм треба, тим чудовиськам? Вони хочуть захопити Київ?
— Ні, гірше.
— Гірше? — Пані Ялина зупинилися, я знову з нею зіштовхнувся.
— Ходімо, ходімо! — попросив я.
— Що гірше?
— Вони ідуть до Канева.
— Ви в цьому впевнені?
— Так. Я подивився на мапу. Це прямий, наче стріла, шлях: Білопілля, Ромни, Пирятин, Канів.
— Вони хочуть щось зробити Дніпру?
— Ні, вони хочуть знищити могилу Шевченка.
— Що? — Вона знову зупинилась, але цього разу я був напоготові й не налетів.
— Знищити могилу Тараса Григоровича Шевченка, який, як відомо, похований саме у Каневі, на високій горі біля Дніпра.
— Для чого нищити могилу Шевченка?
— Щоб перемогти Україну. Завдати такого удару, після якого вона вже не оклигає.
— Що за маячня?
— Це факт, пані Ялино. А ми мусимо поспішати!
Ми спустилися в підвал. Пані Ялина увімкнула світло. Довгий коридор, двері в обидва боки.
— Це наші архіви. Що саме вам потрібно?
— Мені потрібно спуститися ще на поверх нижче.
— Що? — здивувалася вона. — Це все, ніякого поверху нижче немає.
— Ви помиляєтеся. — Я повернувся до кінця сходів, постукав у стіну. — У вас тут є щит протипожежної безпеки?
— Є, — здивовано кивнула пані Ялина.
— Покажіть.
Вона показала. Щит був неподалік. Багор, сокира, цеберко, ящик із піском і величезний молот. Зазвичай на подібних щитах молота не було. Я посміхнувся.
— Мовчуне, піднімеш? — Я показав на інструмент. Мовчун підійшов, підняв. Я бачив, як він напружився, бо молот був важкий.
— Що ви збираєтеся робити? — захвилювалася пані Ялина.
— Ламати стіну.
— Що? Та як ви смієте! Це інститут Академії наук, це…
— Пані Ялино, Україна в небезпеці! — крикнув я. — Мовчуне, за мною!
Ми побігли до стіни біля сходів.
— Ось тут, лупи! — показав я. Мовчун розмахнувся і вдарив. Я думав, що з такого розмаху таким молотом стінка розлетиться на шматки, але молот відскочив, ледь мене не вдаривши й лишивши вм’ятину. Я вилаявся і отетеріло дивився на стіну.
— Міцна, — сказав Мовчун.
— Нам потрібно її проламати, і швидко!
— Я забороняю вам нищити майно інституту! — крикнула пані Ялина.
— Що важливіше — ця стінка, чи могила Тараса Григоровича? — спитав я прямо. Пані Ялина замовкла.
— Мовчуне, треба пробити цю стіну.
— Треба, так треба, — кивнув він. — Відійди.
Зробив чотири удари. Стіна гула, але не піддавалася. Тільки невеличка вибоїна. Поклав молот.
— Ідіть нагору! — сказав мені. Я не став перепитувати, що він задумав.
— Нагору! — крикнув, підхопив пані Ялину під руку, і ми побігли сходами.