Выбрать главу

— Пане Владюшо, там немає додаткового поверху! Я знаю всі закутки в цьому інституті!

— Ні, пані Ялино, поверх є, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтеся.

— Але що ви хочете там знайти?

— Наш порятунок.

— Від чого?

— Від чудовиськ.

— Тут — порятунок від чудовиськ? — здивувалася вона.

— Пане Владюшо, а чого б вам не випустити проти «булгакова» й «бродського» Людину борщу чи Шпиля? — спитав Георгій.

— Проти футболістів не можна випускати лижників. Проти письменників мусять битися письменники.

— Що це за шум? — спитала пані Ялина. Під землею щось ледь чутно гуло.

— Це «Стаханов». Він хоче випередити нас і першим долізти до підвалів інституту. Я помітив його наближення на каві у вашій чашці. Кава дрібно тремтіла.

До нас прибіг Мовчун.

— Ходімо звідси.

Ми відбігли.

— Може, викликати міліцію? — спитала пані Ялина.

— Не допоможе. — сказав я. Пролунав вибух. Підлога аж заходила. Я посміхнувся. У Мовчуна була вибухівка! Мабуть, купили на Ярмарку у Великої Мами!

Вибух пробив стіну, але дірка була така, що ледь кулак просунеш. Довелося закладати ще. Пані Ялина вже не опиралася. Прибіг охоронець, але я пояснив йому, що ми рятуємо Україну.

— Залишайтеся тут, будете допомагати. Ліхтарі у вас є?

— Є.

— Несіть сюди, швидше.

Ще вибух. Охоронець приніс ліхтарі, ми спустилися сходами. Кашляли в диму й пилюці, але часу чекати, поки все вляжеться, у нас не було. Пролізли в діру і побачили продовження сходів.

— Я ж казав! — крикнув збуджено. Ми спустилися на поверх нижче. Там була велика зала, повна ящиків.

— Що це таке? — здивовано спитала пані Ялина. Спробувала підняти один. Він був важкий.

— Письменницький лярд, — пояснив я.

— Що? — пані Ялина та Георгій спитали хором.

— Письменницький лярд. Енергію читачів можна збирати й переводити з ефемерного у твердий стан, консервувати і зберігати. Ось це, — я показав на ящики, — лярд, зібраний із читачів у двадцяті й на початку тридцятих. Люди тоді читали багато, книги були цікаві, викликали багато емоцій. Зазвичай емоції поверталися до письменників, підживлювали їх. Щоб позбавити українське суспільство сил, було розроблено, виготовлено та запущено спеціальні установки, які збирали з читачів енергію від прочитаних книжок і збивали її на письменницький лярд, який потім утилізувався. Письменникам нічого не залишалося, а твердий лярд збирали й консервували. Письменницький лярд якось мали використовувати для підсилення комуністичного режиму, але не вигадали як. Коли під час Другої світової німці наближалися до Києва, лярд мали спалити — але не судилося: чи мінери щось наплутали, чи німці встигнули розмінувати. Нацисти теж намагалися якось використати письменницький лярд, але так нічого й не вигадали. Вже коли відступали, хотіли вивезти, але забракло вагонів, і лярд дочекався приходу радянських військ. Зі створенням Інституту літератури лярд привезли сюди й тут досліджували. Але потім дослідники сіли за буржуазний націоналізм, було вирішено, що їх зіпсував саме лярд, працювати з ним заборонили, а його законсервували. Ми — перші за багато десятиліть, хто бачить лярд наживо.

Знизу лунав уже досить гучний скрегіт.

— «Стаханов» наближається! Ми мусимо забрати потрібний лярд і вивезти його. Для цього мені потрібна буде ваша допомога, пані Ялино. Біжіть нагору й чекайте Бухгалтера. Він мусить приїхати вантажівкою. Допоможіть йому заїхати у двір музею, щоб нам було зручно вантажити. Я поки сортуватиму ящики, а хлопці їх носитимуть нагору. Зрозуміло?

Усі кивнули. Пані Ялина побігла нагору, а я з ліхтарем кинувся до першого ящика. До нього був приклеєний аркуш «Василь Вражливий».

— Георгію, подивися у Вікіпедії, хто такий цей Вражливий!

— Зараз! — Георгій швиденько набрав ім’я та прізвище. — Так, письменник, був у ВАПЛІТЕ, ліричний, про малих світу цього писав. Спробував сховатися у Казахстані, останнім часом почав писати виробничі речі про становлення радянської індустрії, про нафту. У 1934 році арештували, дали строк, а потім розстріляли, здається, у 37-му.

— Підходить! — сказав я і жбурнув ящик на підлогу. Крикнув хлопцям: — Узяли й потягли!

Мовчун схопив ящик, а я кинувся до наступного.

— Василь Бобинський!

— Поет, із Західної України. Писав еротичні вірші!

— О, поважаю!

— Жив у підпольському Львові, став ліваком, потім емігрував до СРСР і…

— Тьху! Ліваків нахер! — Кинув ящик в інший бік.

— Його потім арештували й розстріляли!