— А собою, собою б пожертвували?
— А я вже. Пані Ялино, щоб ви розуміли, — відколи я погодився організовувати третій фронт для захисту України, я помер. Я — мрець, у цьому в мене немає жодних сумнівів. Рано чи пізно кремлядь мене знищить. Чесно кажучи, я думав, що знищить раніше. Але поки що мені дуже щастить.
— У Мишка було двоє дітей.
— Отже, він загинув, щоб їх врятувати. Якщо я програю, України не буде. Тому я не боюся й не сумніваюся. Я покладу стільки людей, скільки треба, аби тільки виграти. І врятувати всю країну.
Не сказав би, що після моїх слів пані Ялина подивилася на мене приязно, але й огиди стало менше.
— Що далі?
— Далі ми їдемо до Канева. Там на горі біля могили Тараса Григоровича запалюємо письменницький лярд і викликаємо духів. Якщо встигнемо до того, як «бродський» і «булгаков» наблизяться, в нас буде шанс. А як ні, то ні. — Постукав у стінку, що вела до кабіни. Через деякий час вантажівка зупинилася, у фургон зазирнув Мовчун. Я пояснив йому, куди їхати. Відправив із ним Бухгалтера, бо не дуже довіряв. — Пані Ялино, ще раз подумайте, чи хочете їхати з нами. Я не перебільшую, коли кажу, що ми ходимо по лезу. Будь-яка мить у нашому товаристві може стати останньою для вас.
— Я готова ризикнути. Коли ще філологу пощастить із такою унікальною розвідкою!
— Як хочете. Георгію, що там чудовиська?
— Штурмують Пирятин. По них багато били з артилерії, але не змогли зупинити. Зараз трощать танки.
— Чому ви не наказали відвести війська? — спитала Ялина. — Для чого ці жертви?
— Ну, по-перше, влада більше мене не слухає. У неї є жалюгідна істота — професор Чеснаков, банькатий свиноокий кацап, якого призначили головним, і він усім керує. По-друге, цей бій у Пирятині не такий уже й даремний. Він затримає кремлядських тварюк і дасть нам трохи часу.
Георгій показав нам стрім із Пирятина.
— О, дивіться! — Пані Ялина показала пальцем на одного з нападників. — Пізнаєте, хто це?
— Ні, хто?
— Це «прілєпін». Російський письменник-українофоб. Чогось він дрібненький якийсь, півметра завбільшки, я думала, буде більший.
— Якийсь опуцьок, — махнув я рукою. — Подивимося мапу. Так, від Києва до Канева трохи далі, ніж від Пирятина. Але ми їхатимемо швидше. Шанс устигнути є.
Я усміхнувся І попросив подивитися, чи немає новин про Білу вбивцю.
— Підозрюють, що це саме вона зчинила бійню на Вінниччині. Там перестріляли півтора десятка бійців із приватної охоронної фірми, — сказав Георгій. — За голову вбивці дають нагороду і десять мільйонів гривень!
— Хер їм, а не нагорода! — скрикнув я. Машина зупинилася. Хвилина, дві, три. — Чому ми стоїмо?
— Мабуть, затор, — сказала Ялина.
— Лайно! Цього ще бракувало! — Я сидів як на голках. Ми дивилися стрім. Чудовиська розбили війська в Пирятині й посунули на захід, до Канева. А ми їхали по десять метрів за хвилину. Я божеволів від люті. Десь довго плуталися, мабуть, хлопці намагалися об’їхати затор, а потім покотили по шосе. Я не знав, чи встигнемо.
— Пані Ялино, у вас є телефон?
— Так.
— Мені треба зателефонувати.
— Заради порятунку України? — спитала вона.
— Саме так, — кивнув я. Набрав Тетяну Павлівну. Хотів попросити її підірвати міст через Дніпро в районі Канева, щоб затримати чудовиськ.
— Слухаю. — Відповів якийсь чоловік, голос видався мені знайомим.
— А де Тетяна Павлівна? — розгубився я.
— Тетяна Павлівна під арештом. Через тебе, Владюшо! — Я впізнав голос Чеснакова! — Здавайся! Інакше будеш знищений!
— Пішов ти, ракло! — заволав я.
— Чому ти не зупинив тих чудовиськ? Вони вже в центрі України! Починається паніка!
— Так ти ж головний по чудовиськах, ти і зупиняй!
— Владюшо, ти за все відповіси! Це ти знищив будівлю Інституту літератури?
— Якщо за годину я не прочитаю, що Тетяна Павлівна на волі, я припиняю боротьбу! Розбирайся сам, потворо! — Я вимкнув телефон, розібрав його й віддав в такому вигляді пані Ялині. — Не збирайте поки що, нас можуть вистежити.
Ми мчали із чималою швидкістю, хлопці розуміли, що треба поспішати. Невдовзі вже були в Каневі. Я пересів у кабіну, наказав їхати на Тарасову гору.
— Готуйте зброю, хлопці.
Хлопці не перепитували, що і для чого, тільки кивнули.
Приїхали на територію музею. Охоронець сказав, що вже зачинено, пустить нас тільки завтра. Отримав по голові. Відчинили ворота, зв’язали охоронця, проїхали далі. Там зв’язали ще двох. Я наказав забрати всі «Кобзарі» з туристичної крамниці. Повантажили і вже з ними під’їхали якомога ближче до пам’ятника на могилі. Там я наказав вивантажити ящики з письменницьким лярдом і розпалити їх за допомогою «Кобзарів», политих бензином. Горіло погано. Хтось викликав міліцію та пожежників.