— Думаю, що на кордоні з Україною.
— Точно, пане Владюшо! Поруч із кордоном! А ось іще новина про те, що всі судна, які були в Криму, зібрано в Севастополі, Ялті та Судаку. Порти оточили військові, вночі, в абсолютній темряві, щось вантажили. І вже вранці судна цілими ескадрами відбули з портів. Пливуть до Азовського моря, в Таганрог. Що це за маневри?
— На кораблях теж забиті вікна?
— Зараз подивлюся. Так, ось фото є. Ілюмінатори забиті! Точно забиті! Як ви здогадалися?
— А тепер подивися, чи були в Росії за останні дні якісь масштабні урочистості?
— Урочистості. Зараз. Так, всеросійський фестиваль «Штірліц — герой нашого часу»…
— Проїхали.
— Державні конкурси патріотичної літератури…
— Вже було.
— Ага, вшанування робітників карно-виконавчої системи «На варті порядку».
— Так, а це що таке?
— Зараз. Ага, для увічнення пам’яті про подвиг робітників системи виконання покарань. У них професійне свято було 12 березня, але тепер головні заходи, покладання квітів, зустрічі з ветеранами, ремонти могил і кладовищ, інші заходи та…
— Кладовищ? Що про кладовища?
— Ремонтують могили ветеранів системи, встановлюють нові пам’ятники. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим. Що? — спитав Георгій, бо помітив, що я підхопився.
— Не можемо чекати ночі. Треба діяти зараз. Їмо, і вперед.
— Пане Владюшо, ви зрозуміли, що відбувається? — спитав Георгій. — Зрозуміли?
— Я здогадуюся. І якщо я маю рацію, у нас небагато часу. Швидше!
Ми похапцем поїли, потім подивилися гуглівську карту місцевості. Десь за кілометр був яр, який вів від Дніпра. Але до нього треба було дістатися степом.
— Я бачив мотоблок у сараї. І причеп, — сказав Бухгалтер.
— Добра ідея, — схвалив я.
Ми лягли у причеп, Бухгалтер накидав на нас соломи (довелося потурбувати господаря хати, але той не прокинувся). Поїхали. Мовчун у старому спортивному костюмі й гумових капцях був за кермом. Проторохтіли в ярок, там сховали мотоблок і далі рушили пішки, бо вузька стежина. Мовчун ішов першим, кував зозулею, якщо все чисто, і ми поспішали за ним. Інколи чули наближення гелікоптера, тоді ховалися в кущах на дні. Так пройшли кілька кілометрів, потім лісосмуга, степ і дорога. Залягли біля неї. Пропустили дві машини міліції. А потім їхала хлібовізка. Дорога була поганенька, водій пригальмовував на вибоїнах.
— Беремо, — сказав я.
Мовчун вибіг, стрибнув у кабіну, показав пістолет. Водій зупинився. Мовчун вивів його з кабіни.
— Пацани, не вбивайте, пацани! — попросив водій. Ми розпитали, що попереду. Виявилося, що кілька постів міліції.
— Провези нас, і будеш жити! — наказав йому я. Ми полізли в будку, де смачно пахло хлібом, а озброєний Мовчун сховався в кабіні. Водій сів за кермо.
На постах водія пізнавали, питали, чи не бачив чужих. Водій казав, що не бачив, іще й жартував.
— А кого шукаєте, хлопці?
— Та сепарів одних.
Ми слухали, накриті піддонами з-під хліба. Поїхали на Черкаси. Дорогою я сказав Георгію подивитися в мережі інформацію про місцевих краєзнавців, що займалися темою Голодомору. Знайшли одного. Я подзвонив із телефону водія, сказав, що сам із діаспори, прадід був із Черкащини, цікавлюся історією. Домовилися зустрітися на околиці міста. Краєзнавець, чоловік років під шістдесят, із пишними вусами, здивувався хлібовозці, коли побачив мене, одразу впізнав.
— Це ви! Владюша Бар-Кончалаба! — ошелешено прошепотів краєзнавець. Я не знав, радіти своїй відомості чи ні. Він помітно злякався, але зацікавився теж помітно. Я кивнув.
— Чув про вас, навіть читав уривки вашої енциклопедії! Ви провели величезну роботу! — Мені здалося, що краєзнавець говорив щиро.
— Дякую.
— У те, що написано в енциклопедії, ніхто не хоче вірити. Але я на власні очі бачив Озерниць! І знаю про випадок Зрощенців. Я вірю вам!
— Дякую.
— А вас же шукають. Нагороду велику обіцяють.
— Мільйон?
— Уже чотири за будь-яку інформацію. Кажуть, що ви дитину вбили.
— Брешуть.
— Та я теж так думаю. У мене товариш у музеї в Каневі працює. Він зранку був на Шевченківській горі, розповів, що там витоптано все, ями якісь, сліди вогню, рештки незрозумілі. Їх повантажили й вивезли, нічого про це не кажуть. А там же бій був, так?
— Був.
— З чудовиськами?
— З ними.
— І ви перемогли!
— Перемогли. І стали ворогами нашої влади.
— Так там самі зрадники. Продажні гади! Всі, як один! — скривився краєзнавець. — Може, по пиву? Тут є затишне місце.