— Ні, ми поспішаємо. І нам потрібна ваша допомога.
— Я залюбки! Тільки скажіть чим! — запевнив краєзнавець.
— По-перше, грошима. У нас бензин закінчується, а всі картки і рахунки заблоковані. Ми б могли взяти гроші за допомогою зброї, але ж нас і так зображають бандитами та вбивцями, а тут узагалі завиють. Це заради України. Вона в небезпеці. Ми ледь встигаємо відбивати удари кацапчиків.
— Ну, грошей у мене небагато, але на заправку вистачить. Ось тут на карточці є тисяча, беріть.
— Ми потім обов’язково компенсуємо.
— Врятуйте Україну, ось це головне, — сказав краєзнавець.
— Скажіть пін-код, щоб наш водій міг розплатитися.
— Пінкод: шістнадцять сорок вісім. Знаєте, що це означає? — спитав краєзнавець.
— Ні? А що? — спитав я. 1648 — нічого на думку не спадало.
— Пане Владюшо, вам треба трохи більше займатися історією. 1648 — рік Корсунської битви, тут, у нас, на Черкащині! Козацькі війська разом із татарами розгромили урядові польські війська, блискуча перемога!
— О, дякую, щось чув, — кивнув я. Насправді не чув. — Якось почитаю історію. А поки нам потрібне найбільше місце поховань жертв Голодомору. У вас є такі?
— Тут багато поховань. Черкащина — один із регіонів, що дуже жорстоко постраждали. Це ж Наддніпрянщина, серце України, по ній били з особливою люттю. А для чого вам таке поховання?
— Щоб урятувати Україну. Подробиць розповідати не можу, але повірте мені.
— Добре, я вірю. Я ж бачив, як ви зупиняли «беркутню» і рятували «Динамо». То вам потрібні поховання жертв Голодомору?
— Так. Бажано масштабні. Щоб не кілька тіл, а сотні. Бажано за межами населених пунктів, зовсім забуті, без пам’ятних знаків.
— Зараз подумаю. — Краєзнавець замислився, потім сплеснув долонями, подивився на мене. — А таке поховання, яке ось прямо зараз знищують, підійде?
— Це десь поблизу?
— Так, кілометрів двадцять. Одне село біля Дніпра. Саме село зараз під водою, затоплене Кременчуцьким водосховищем. Але мертвих під час Голодомору ховали у кручах. І вони залишилися на поверхні.
— Там багато поховано?
— У мене з того села теща була. Казала, що людей під вісімсот. Це вона вже потім порахувала, скільки людей було до Голодомору в селі, а скільки залишилося після. Там же цілі вулиці вимирали. Я пропонував провести розкопки, встановити точну кількість, зробити пам’ятний знак. За Ющенка робота трохи почалася. З педагогічного університету працювала два літа група, розкопували, знайшли кілька великих поховань. Я про них цілу серію статей написав. А потім прийшов Янукан, і зупинилося все. Сказали, що досить трагедій, треба дивитися в світле майбутнє, а не в минуле! Мовляв, села немає, затоплене, нема чого розкопувати. І взагалі робимо з Черкащини туристичний рай, а могили туристів відлякують, якщо це не Шевченко. Я бився, ходив по кабінетах, доводив, що так не можна, а мене звільнили з посади редактора Обласної книги пам’яті, де ми друкували дані всіх згиблих у Голодомор і під час репресій! Але це ще не найстрашніше! Найстрашніше — що ті кручі над Дніпром, де людей ховали, віддали під видобуток піску! Нашим місцевим бандитам! Я почав писати скарги! До Києва, в Адміністрацію Президента, до Генпрокуратури! Бо це ж не можна! Там сотні людей поховані! Діточок багато! А з ними ось так! Удруге нищать! Я хотів мітинг зібрати, але наші всі злякалися, опозиція задрипана. Мовляв, не на часі, усім уже набрид Голодомор, Ющенко саме через нього програв! Я сам вийшов із транспарантом: «Не вбивайте людей удруге!». А мене схопила міліція, вивезла за місто і віддала бандитам. Ті відвезли мене до круч і там живцем зарили. Реготали, що якщо так я піклуюся про трупи, нехай із тими трупами й живу!
Краєзнавець аж заплакав.
— Зв’язали мене, запхали в одну з печер. Там печер багато було, бо селяни потроху пісок добували. У тих печерах потім ховали загиблих, бо рити могили не було кому. У печеру кинули й хід закидали піском. Я добу там пролежав, добу! Мені вже паморочитися почало, бо весь кисень видихав! До мене мертві приходили, говорили зі мною. Худі такі, страшні, шкіра та кістки. Я плакав, просив у них вибачення, що не захистив їх могили. — Краєзнавець уже ридав.
— Так, спокійно, спокійно, — попросив я, бо на нас перехожі стали звертати увагу. — І як ви вибралися з могили? Бандити відкопали?
— Та де там! Вони ж мене поховали, щоб я рота не роззявляв. Навіщо їм було мене відкопувати? Дощ пішов. Злива, дуже потужна. І от якось так сталося, що потік води розмив пісок і пробив дірку до печери. Я вже непритомний був, коли холодне щось на обличчя. Я підхопився, не розумію, що діється. А тут свіже повітря. Я давай його хапати, на повні груди дихати. Трохи очуняв, потім якось виліз у ту дірку. Ніч була. Якби вдень, мене 6 охоронці побачили й добили б, а то ніч. Злива страшенна, блискавки, грім. Я і побіг абикуди. До ранку біг. Лише наступного дня додому приїхав. Бандити дізналися, що я вижив. Приїхали, сказали, що дуже пощастило мені й вони вибачають. Але тільки ще хоч раз рота відкрию, вже закопають мене в яму вниз головою. Це в них шик такий був. Буром рили ями у піску, десь сантиметрів сімдесят у діаметрі, на глибину трохи більше метра. Потім зв’язану людину опускали туди вниз головою і починали потроху засипати піском. Людина б’ється в тій ямі, совається, а вони знай собі сиплють пісок. Сантиметрів тридцять засиплють — і все, вже не смикається людина. Далі швиденько піском до пояса закидають, а ноги залишають стирчати. Фірмовий стиль був, щоб боялися. Ото й мені таке пообіцяли. Ну, я і злякався. Мовчав. Жодного разу про ті кручі більше не сказав. Такий ми народ, хохли, можна нас залякати, і про все забудемо. От старі люди, які Голодомор пережили, — вони ж усі мовчали! Всі до одного! Моя мама, теща, дід двоюрідний, усі ані пари з вуст! Наче й не було нічого. А вже коли перебудова почалася, в газетах статті пішли, тоді й наші почали говорити. І то не одразу, а ще чекали кілька років. Ось так їх залякали. І мене залякали.