— Ти чув наказ? Здаємося!
Я кинувся на нього, щоб відібрати зброю й битися до останнього, я був надто розпалений боєм, щоб спокійно вирішувати. Отримав від Бухгалтера в обличчя.
— Та заспокойся ти! — гримнув на мене. Потім викинув у розбите вікно обидва пістолети. — Ми здаємося!
Я подивився на Мовчуна. Сподівався, що хоч він не зрадить. Але Мовчун кивнув і викинув свій.
— Владюші з нами не було. Вийшов іще в Черкасах, у центрі, а нам наказав їхати сюди і почати стрілянину, — тихо сказав Бухгалтер.
— Виходьте по одному! — крикнули нам.
— Вони пристрелять нас! — злякався я.
— Не думаю. — Бухгалтер виліз із перекинутої машини першим. Його легко могли вбити, але не стали.
— Руки за голову! Стати на коліна! Тепер наступний! — крикнули охоронці. Мовчун кивнув, щоб я виходив. Я виліз, витягнув руки, став на коліна. Поруч зі мною став і Мовчун. — Наступний! Наступний! — почали нервувати охоронці.
— Більше нікого немає. Нас троє, — пояснив Бухгалтер.
— Брехня! Вас четверо! Де ваш головний, Владюша!
— Він із нами не поїхав.
— Брешете!
— Самі подивіться.
Охоронці, мабуть, вирішували, що робити. Їх було зо два десятки. У кількох автомати. Частина цілилася в нас, частина в машину. Зазирнули всередину.
— Нікого!
— Він мусить бути тут! Шукайте! — крикнув хтось. Нас, однак, досить жорстко повалили на землю, обшукали, били, заламали руки так, що я аж застогнав. Надягли наручники й потягли кудись. Поставили перед чоловіком у чорному береті. Середнього зросту, широкоплечий, із засмаглим обличчям і маленькою сивою борідкою. Його називали Полковником.
— Де ваш клятий ватажок? Де Владюша?
Він спитав тихо, майже пошепки. Я подумав, що він навмисне не кричить, щоб виглядати страшним і зловісним, щоб ми дослухалися до кожного його слова. Який дешевий понт. Я посміхнувся. І миттю отримав чоботом у груди. Аж покотився.
— Тобі смішно, покидьку! — заволав Полковник. — Смішно?
А я і відповісти нічого не міг, бо мені темнішало перед очима, я ледь не знепритомнів. Кахкав на піску. Майнула думка, що, можливо, я дарма сюди вліз. Так, я був журналістом, і я завжди ліз у найгарячіші теми, але ось ця, здається, була аж занадто гаряча. Полковник схопив мене, затрусив.
— Де Владюша, де він? — Зварив іще раз, в обличчя. Я зойкнув і вдав, що знепритомнів. Розраховував хоч на хвилинну перерву, але чоловік у береті підскочив і почав плескати мене по щоках. — Де Владюша?
Далі він бив мене знову, потім йому принесли обценьки й він схопив ними мій ніс. Пообіцяв розчавити його. І розчавив би — я дещо розуміюся на людях і бачив його погляд. Може, я й помилявся, але не хотів перевіряти.
— Він вийшов ще у Черкасах! У Черкасах! — заволав я. — У Черкасах! Десь у центрі!
— Не бреши! Ви ніколи не залишали його, ви завжди були разом! Кажи, де він, бо залишися без носа! — закричав чоловік у береті.
— Він наказав їхати сюди й здійняти галас! Він наказав так! Наказав! — закричав я й затрусився в істериці. Затруситися в істериці досить легко, якщо вас тримають за ніс обценьками і обіцяють перетворити на жертву сифілісу.
Мене вдарили й залишили. Допитували інших хлопців. Вони теж розповіли про Черкаси, центр і наказ Владюші їхати сюди й здіймати галас. Полковник став комусь доповідати телефоном. Я ж думав над тим, що замислив Владюша. Не розумів. Примусив зарити себе в печері з кістками. І що далі? Ну, знайти там його важко, але він же помре без кисню. І вилізти самотужки не зможе, бо там нагорнуто кілька тонн піску! Тоді для чого це все? Я геть не розумів. Нам, між тим, наказали підвестися й повели. Я шкандибав, бо боліла нога, пошкоджена «стахановим». Привели до кількох будівельних вагончиків, де розміщувалася охорона. Я подивився на Бухгалтера — мовляв, що будемо робити далі? Він прикусив губу. Треба мовчати. Сиділи. Потім прийшли двоє охоронців, забрали мене. Вивели на вулицю, поставили на коліна й наказали чекати. Я чекав. Із Дніпра повіяв свіжий вітерець, світило сонце, весна. Подумав, що в такий день не загину і взагалі все буде добре. Чомусь мені так здалося.
Коли звідкілясь вибіг Полковник, повалив мене на спину і став гамселити.
— Потвора! Обдурити захотів! За дурня маєш! Де Владюша? — Я скрутився, прикривши живіт і голову. Спочатку здивувався — як Полковник дізнався, що ми набрехали? А потім зрозумів, що він просто перевіряє. — Я тобі покажу брехати! Я тобі влаштую!
— У Черкасах висадили! Він наказав! А-а-а-а! — Я заверещав. Полковник вихопив пістолет, засунув дуло мені в рот.