— Не бреши мені, інакше пристрелю! Де він? — У нього були божевільні очі вкрай розлюченої людини, здатної на все що завгодно. Але я йому не вірив. Знаєте чому? Бо він бив мене боляче, але контролював удари, щоб не вбити. Якщо людина справді вкрай роздратована, вона не стримує себе. А він стримував. Тобто грав. І я відчув це. Я досить непогано грав у покер, а покер вчить відчувати, коли люди блефують. Полковник блефував. Я теж вмів блефувати.
— Черкаси! Черкаси! Їхати сюди і стріляти! Наказ! — бубонів я з дулом у роті і плакав. Ще й тремтів весь. Розумів, що це було ризиковано, бо палець полковника на гачку і зараз міг пролунати постріл. Але мені треба було бути переконливим.
Здається, вдалося. Полковник забрав пістолет, іще кілька разів ударив і наказав відтягти в підвал. Мене потягли за вагончики й кинули в яму, викопану в піску. Зачинили ляду, стало темно. Згори лунали крики Полковника. Я не міг розібрати що саме він волає. Думаю, витягнув Мовчуна чи Бухгалтера і розповідав їм, що я у всьому зізнався. Але цих хлопців так просто не обдуриш. За кілька хвилин у підвал кинули Бухгалтера. Він стогнав. Добряче побили.
— Це я, Георгій! — прошепотів йому.
— Ще хтось є? — Говорити йому було важко.
— Не знаю.
— Перевір.
Я поліз уздовж стінки. Ось куток. Іще стінка. Куток. Бухгалтер.
— Це я.
— Зрозумів. — Поліз далі. Іще куток. Нарешті, останній. — Нікого.
Через кілька хвилин до нас кинули Мовчуна. Сиділи на холодному піску. Я боявся, що Владюша помилився чи збожеволів. Про нього часто казали, що він божевільний зі всіма своїми чудовиськами. Але ж я сам бачив тих чудовиськ. Та й Владюша поки що неодмінно перемагав. Він рятував Україну, я справді так вважав, без жодної іронії. Бо я бачив, як Владюша відвів від України Орду. Ціле море кочовиків, яке б знищило половину країни. А «спартачі», а ті письменницькі чудовиська? Ні, Владюша не був божевільним. Але він міг помилятися. Міг. Та я волів сподіватися на краще, бо інакше все було занадто сумно.
Ми просиділи в підвалі кілька годин. Потім прийшли охоронці корпорації. Вивели. Зовні стояло кілька міліцейських машин.
— Ось вони, — сказав Полковник колезі в міліцейській формі.
— Нам потрібен головний, Владюша.
— Кажуть, залишився в Черкасах.
— Брешуть. Ми обшукали все місто. Його там немає.
Полковник знизав плечима, мовляв, це не його справа. Мент так не вважав.
— Він у вас. Віддавайте.
— Його тут немає.
— Хочеш, щоб я провів тут обшук?
— Це територія корпорації. Чи ти забув?
— У мене наказ міністра!
— Помирати тобі, а не міністру.
— Ти погрожуєш! — Міліціонер образився і схопився за зброю. Підлеглі вмить наставили один на одного пістолети й автомати. Охоронців корпорації було більше.
— Спокійно, — сказав Полковник. — Владюші тут немає. Вони заскочили утрьох і почали феєрити. Стріляли, вишивали бульдозером, намагалися втекти, всіляко відвертали увагу. Бос робить свою справу в іншому місці, поки ми тут гриземося.
Міліціонер опустив зброю. Його викликали по рації.
— Так, слухаю. Що? Вони на ній приїхали? І що кажуть? Мовчать? Ну так натисни на них! — закричав. Подивився на Полковника. — Наші затримали хлібовозку, на якій оці сюди приїхали. Там твої люди зв’язані, а Бар-Кончалаби немає.
За чверть години міліціонеру зателефонували.
— Що? Це точно? Точно? Чорт забирай! — Він аж підстрибнув. — Полковнику, ці гади брехали. Бар-Кончалаба приїхав сюди. Водій хлібовозки розколовся.
— Він не бреше?
— Його товариша забили до смерті в нього на очах, і він не витримав. Каже, що залишив Владюшу ось із цими. Де він, падли? — Міліціонер кинувся до нас. Я одразу відчув, що свої удари він не контролював. Бив що було сили. На щастя, вже після третього удару я знепритомнів. Отямився обличчям у піску. Поруч стогнали хлопці й лаявся міліціонер. Я не давав знаку, що притомний. Знав, що недовго витримаю.
— Тихо! — несподівано крикнув Полковник. — Що це, в біса, таке?
Усі замовкли, прислухалися. Я нічого не чув, бо в голові гепало, гуло й боліло. Я ледь не застогнав. Не можна було стогнати. Зчепив зуби, на них заскрипів пісок.
— Це ваше обладнання? — спитав міліціонер. — Пісок вантажать?
— Обладнання вимкнене. І воно звучить інакше. — У голосі Полковника відчувалася схвильованість.
— Здається он звідти лунає!
— Ага, це там вони їздили бульдозером!
— Бар-Кончалаба там! — закричав міліціонер. — За мною!
Він і його люди пострибали в машини й поїхали до краю круч. Полковник із охоронцями теж. Біля нас залишилося троє бійців.