Але було вже запізно. Гвинтокрили швидко наближалися і ще з великої відстані почали стріляти. У них не було завдання арештувати. Було завдання вбити. Мовчун крутив кермом. Ми ухилилися від перших черг, Бухгалтер почав стріляти, щоб хоч якось завадити. Я зрозумів, що в нас є кілька секунд, поки вони наблизяться й розстріляють нас упритул. Один, два, три — черги! Одразу шість кулеметів почали вогонь, і вже за мить від нас би нічого не лишилося. Я заплющив очі. Навіть не подумав про те, щоб стрибнути у воду. Просто готувався померти. Але замість рвати мене на шматки, кулі зацокотіли. Я розплющив очі й побачив, що нас хтось затулив.
— Людина борщу! — заволав Бухгалтер. Я щось чув про неї, а зараз на власні очі побачив, як вона вивернулася й полетіла до гвинтокрилів. Вони зосередили на ній вогонь, але не змогли зруйнувати. Людина борщу вдарила в кабіну, з неї почали випадати люди. Потім сама гепнулась у воду. Два інших гвинтокрили спробували втекти, але Людина борщу наздогнала їх, знищила й кудись собі полетіла.
Ми пливли уздовж берега, приголомшені. Владюша усміхався.
— Бухгалтере, — сказав Мовчун і показав уперед. До нас щось пливло. За кілька хвилин стало зрозуміло, що то броньований катер, озброєний невеличкою гарматкою.
— Спробуй утекти, — сказав Бухгалтер. Мовчун розвернувся, але виявилося, що нашої швидкості не вистачає. Катер переслідувачів під прапором корпорації швидко наздогнав нас і вистрелив.
— Здавайтеся! — закричали нам.
— Що робити, Владюшо? — спитав Бухгалтер.
— Мені треба відпочити.
Він був дуже слабкий.
Як же по-дурному все виходить. Тікали-тікали, і ось знову нас спіймали.
— Чуєте? — спитав Владюша. — Мотоцикл!
Він чомусь зрадів. Я зовсім не розумів чому. Справді, десь на березі, метрів за двісті від нас, гуркотів мотоцикл. І що?
— Це вона, — сказав Владюша.
— Дивіться! — Бухгалтер показав на схил. Там з’явився мотоцикліст. На катері корпорації на нього й уваги не звернули. Мотоцикліст зліз, зняв зі плеча щось довге, прицілився. — ПТУР! — вигукнув Бухгалтер. Із берега полетіла ракета. Двигуни заревли, катер спробував маневрувати, але ракета влучила, і він вибухнув, загорівся й швидко пішов на дно. Команда почала стрибати у воду. Мотоцикліст зняв шолом і помахав нам.
— Це жінка! — скрикнув я. — Це Біла вбивця!
Владюша заплакав. Він плакав і усміхався, здається, щасливий, а потім заснув. Ми пропливли ще з десяток кілометрів, потім причалили в очереті й винесли Владюшу. Мовчун відігнав катер і затопив, щоб нас важко було знайти.
— Відпочиваймо, — сказав Бухгалтер і розподілив чергування, щоб ми охороняли Бар-Кончалабу. Я попросився чергувати першим. Читав про цілі натовпи живих мерців, які заполонили всі дороги, прямуючи на Схід. Я знав, що вони переможуть. Владюша знову виграв, і я був до цього причетний. Записував подробиці цього карколомного дня, щоб нічого не забути.
(Більше про Невидимця можна дізнатися в романі «Химери Дикого поля». Про Зрощенців та Озерниць читайте в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).
Розділ 15
Політична гастрономія
Я прокинувся коли вже світало. Спав частину дня і всю ніч, але досі відчував слабкість. Раніше, коли вивчав чудовиськ, я завжди робив перерви, щоб дати тілу відновити сили. Перебування поруч із потворами дуже виснажує людину, навіть таку треновану, як я. Мені був потрібен принаймні тиждень відпочинку. Але де його взяти? Ми не мали часу, не те що тижня, дня! Кремлядь постійно атакувала й не збиралася зупинятися.
Я озирнувся. Лежав у якийсь халабуді з очерету, яку хлопці зробили наді мною. Десь знайшли соломи, підклали під боки. Укрили шматком брезенту, мабуть, узятим із катера. Піклувалися, щоб я добре відпочив. Я сів, прислухався. Потім визирнув із халабуди. Побачив Георгія, який лежав під кущем і тремтів. Мабуть, змерз. Укрив його брезентом. Поруч з’явився Бухгалтер, притиснув палець до губ. Я кивнув. Бухгалтер прошепотів:
— Нас посилено шукають. Гвинтокрили, катери, всю ніч світили прожекторами. А ще Мовчун. Він тричі відходив. Здається, у нього є телефон і він із кимось розмовляє. Що з цим робити?
— Наглядати.
— А що як він зрадить?
— Ми знатимемо, звідки чекати удару, це вже непогано.
— Він так близько, що ми можемо не встигнути зреагувати на удар.
Я замислився, чи не веде сам Бухгалтер якусь гру. А раптом він зрадив і тепер хоче прибрати Мовчуна, щоб ніхто не завадив ударити по мені слушної нагоди? Не хотілося думати про зраду хлопців, які стали мені наче рідні, але я розумів, що кремлядські тварюки вміли знаходити слабке місце людини й бити по ньому, аж поки людина не опинялася на міцному гачку. Мене важко було схопити, бо у всьому світі в мене не було жодної близької людини. Ну, хіба що Біла вбивця, але спробуй-но її спіймати! Тому мене намагалися вбити. Хлопців було за що чіпляти, і я мусив приготуватися до слабкості будь-кого з них. І Бухгалтер не був винятком. Так, він воював, він втратив ногу, він неодноразово рятував мене й виявляв мужність. Але я знав, що людина завжди може зрадити. Особливо коли стоїть над прірвою. Може хитнутися в будь-який бік, а кремлядь зробить усе, щоб вона хитнулася куди треба.