— Поки що чекаємо, — сказав я, подивившись в очі Бухгалтеру. Якщо він і брехав, то робив це віртуозно. Зрештою, він багато чого робив віртуозно.
— Він повертається, вдаємо, що спимо! — прошепотів Бухгалтер.
— Лягай, — кивнув я.
Бухгалтер упав під кущ. Повернувся Мовчун. Привітався. Уважно подивився йому в очі. Помітив щось дивне в його погляді. Щось таке, чого раніше не було, а тепер з’явилося. Я не хотів вірити в погане, але не міг ігнорувати цю зміну. Коли вивчаєш чудовиськ, не можна відвертатися від проблем — інакше програєш. Треба помічати і реагувати. Лише це запорука успіху. Я показав Мовчуну, щоб підійшов. Не любив залишати заряджену зброю в себе за спиною.
— Що сталося? — спитав я пошепки. — Вони зачепили тебе?
Похилив голову.
— Кремлядь? Прихопили когось важливого? Кохану жінку? Дитину? Кого?
Я бачив як напнулися м’язи на його шиї.
— Мабуть, хочуть, щоб ти вбив мене? Чия потрібен їм живий? Маєш привести полоненого? Але проблема в тому, що їм не можна вірити.
Стиснув кулаки так, що вони побіліли.
— Вони обдурять. Ти потрібен їм, поки я живий чи на волі. А коли я помру чи коли вони схоплять мене, ти станеш для них зайвим. Вони не з тих хлопців, які дотримуються своїх слів. Їм потрібен результат і не потрібні свідки. Розумієш?
Я чув скреготіння його зубів.
— І що ми будемо робити?
Він якось закляк. Я чекав. Ще через двадцять секунд я б завдав іще кілька словесних ударів і переміг би його, переконав не слухати кремлядь, а битися далі, пліч-о-пліч, мститися за рідних, бо якщо вони в руках у тих негідників, то вони мертві або заздрять мертвим. Я зміг би його переконати й почав радіти трохи раніше, ніж треба. Помилився. Але людині подобається вигравати, і мій мозок уже почав виробляти дофамін, щоб нагородити мене за правильне рішення. Я летів і не міг зупинитися.
Мовчун несподівано відштовхнув мене й вихопив пістолет. Перед моїм обличчям з’явилося чорне вічко дула. Він зробив це так швидко, що я, зосереджений на очікуваному тріумфі, не зміг протидіяти. Подумав, що зараз помру. Не боявся. Коли працюєш із чудовиськами, ставишся до власного життя як до випадковості. Ти — труп, якому чомусь дозволили ще трохи пожити. Тепер дозвіл відкликано. Кінець. Постріл. Постріл. Спочатку Бухгалтер у голову Мовчуну, потім Мовчун у голову мені, але його рука смикнулася і куля пройшла поруч, лише дряпнула вухо. Мовчун завалився в мій бік, я обережно поклав тіло на пісок.
— Що сталося, що сталося? — шепотів переляканий Георгій, що виліз з-під брезенту.
— Треба тікати, — сказав Бухгалтер.
— Зараз. — Я став на коліна перед Мовчуном. Він був мертвий, із великою діромахою у голові. Він нічого не чув. І в душу, яка саме зараз мусила відлітати з тіла, я не вірив. Принаймні в те, що в душі є вуха, якими вона чує мої слова. Але я сказав: — Дякую тобі за все, Мовчуне. Ти довго тримався, і в тому, що кремлядь тебе таки зламала, немає твоєї провини. Погано, що все так закінчилося, але добре, що боротьба триває. Ми зробимо все, аби перемогти. Зокрема й за тебе. Спи спокійно, дорогий друже.
Я закрив йому одне око. Друге винесла куля. Забрав пістолет і телефон. І ми побігли. Невдовзі позаду загуркотіли двигуни катерів і гвинтокрилів. Перепливли кілька річок. Тримали зброю сухою. Георгій беріг планшет. Бухгалтер пішов яром, який вів геть від Дніпра. Бігли ним, може, з кілометр. Потім Бухгалтер різко зупинився. Георгій ударився мені у спину, і ми ледь не гепнулися. Присіли. Бухгалтер принюхався. Тютюн. Хтось курив неподалік. Здається, нас чекали. Бухгалтер наказав залишатися на місці, а сам пірнув у кущі. Повернувся за кілька хвилин. Показав, що попереду дрімають двоє бійців. Один узагалі з цигаркою. Ми обійшли їх і рушили далі. Коли яр закінчився, пішли лісосмугою, яка вже розпушилася зеленню й добре ховала. Кілька разів над нами пролітали гвинтокрили, але ми легко сходили з відкритих місць. Попереду було якесь село. Зупинилися на околиці, в заростях акації. Георгій одразу поліз в інтернет, я викинув сім-картку з телефону Мовчуна й увімкнув його. Знайшов останнє отримане фото. Заплакане дівча років п’яти, над яким стояли озброєні чоловіки. Приставили до дитячої голови дула великих чорних пістолетів. Показав Бухгалтерові. Він скривився.