— Потужний удар. А уявіть, якби вони вдарили по Україні!
— Владюшо, тихо! — попросив Бухгалтер. Він прислухався.
Десь далеко почулося гудіння. Вдалині з’явилися гелікоптери. З десяток, не менше. Вони летіли в наш бік ланцюгом, дуже невисоко. Я вихопив планшет Георгія, переламав через коліно й кинув на землю.
— Тікаймо!
Ми побігли геть. Метрів через двісті смуга акації скінчилася, попереду — поле озимини, в якій неможливо було сховатися.
Попадали в невеличкий рівчачок. Гвинтокрили з емблемами корпорації приземлилися, з них вистрибнуло кілька десятків бійців, що почали нишпорити гаєм. У нас був автомат, кілька пістолетів, можна було спробувати дати бій. Коротенький, на кілька хвилин, не більше, — і то якщо не працюватимуть кулемети гвинтокрилів.
— Здаємося, — сказав я.
— Пане Владюшо, вибачте, — прошепотів Георгій. — Я думав, що вони не вирахують, я хитро заходив в інтернет, не розумію, як вони могли так швидко…
— Планшет належав охоронцям, і в ньому був жучок. Усе просто. Пізно хвилюватися, — прошепотів я. Ще трохи почекав, а коли побачив десяток бійців корпорації, крикнув: — Ми здаємося!
Вони, мабуть, були дуже напружені, бо одразу почали стріляти. Ми притиснулися до землі.
— Не стріляйте! Не стріляйте! — Я впізнав голос Полковника. — Не стріляйте!
Стрілянина припинилася.
— Підводьтеся по одному, руки вгору!
— А ваші люди вже заспокоїлися? — спитав я.
— Так, заспокоїлися.
— Добре, тоді я перший. — Підвівся з піднятими руками. Побачив задоволене обличчя Полковника. Здається, він був щасливий, що схопив мене.
Нас швиденько обшукали й потягли до гвинтокрилів. Надягли на ручники. Ще браслети від старих не познімали, а тут уже й нові. І чорні мішки на голову, щоб не бачили, куди летимо. Я подумки заміряв час аби зрозуміти, як далеко нас вестимуть. Боявся, щоб не до Росії. Свідчень про співпрацю корпорації «S. S. А.» з кремляддю в мене не було, але я знав, що корпорація любить заробляти, а за мою голову зараз могли заплатити дуже добре. Та летіли ми недовго. Десь за півгодини вже приземлилися. Крізь мішки на головах нічого не видно, я тупав ногами, відчував бетон, переступив через поріг, дерев’яна підлога, потім ліфт, ми поїхали кудись під землю. Там хлопців залишили, а мене повели далі.
— Ось він, — доповів Полковник.
— Зніміть мішок! — наказав хтось. Мішок зняли. Я роззирнувся. Велика офісна кімната зі столом і кількома стільцям. Навпроти мене сидів якийсь чоловік у дорогому костюмі. Поруч із ним троє інших. Усі років до сорока, засмаглі, доглянуті, усміхалися білими зубами. — Ви знаєте, хто я? — спитав чоловік.
— Мабуть, головний тут.
— Я — голова правління корпорації «S. S. А.» — Едуард Леонідович Воронцов.
— Я думав, у вас Богославський головний.
— Борис Семенович очолює Наглядову раду.
— І що вам від мене треба?
— Вийди на Білу вбивцю.
— Що?
Аж образився. Вся Україна шукала мене, кремляді аж казилися, так я їм був потрібний, а ці товариші мною нехтували.
— Вийди на Білу вбивцю. Нам треба знати, як знайти її.
— Ви їбанулися? Війна триває! Україна під загрозою і…
— Владюшо, для чого ця балаканина? Нам потрібна Біла вбивця, бо вона заважає нашій корпорації розвиватися. У вас із нею є зв’язки…
— Які зв’язки? Біла вбивця завжди працює сама! У неї немає зв’язків ні з ким!
— Вона двічі допомагала вам. Робила це абсолютно безкоштовно, бо грошей ви не платили, їх у вас немає. А ви вимагали виключити Білу вбивцю зі списку злочинців, що перебувають у розшуку. Якщо це не зв’язки, то що?
— Якби я і знав хоч щось, я б вам не сказав. Але я не знаю.
— А як щодо ваших товаришів? — спитав Воронцов. У кімнаті почали згасати лампи, стало видно екран. На ньому Бухгалтер та Георгій. Роздягнені й прив’язані до дощок. — Вмикайте. — наказав Воронцов. Загули двигуни й запрацювали циркулярки. Дошки з моїми бійцями почали підсувати до гострих дисків, що зі свистом набирали швидкість. — Пане Владюшо, я так розумію, ці люди вам не чужі. Від вас залежатиме, залишаться вони в комплектному стані, чи їм доведеться чекати Страшного суду, щоб об’єднати всі частки грішного тіла.
— Довбограй. — Я сплюнув на підлогу.
— Якщо ви намагаєтеся мене роздратувати й перевести увагу на себе, то це ви дарма.
— Якби я хотів роздратувати вас, я б плюнув вам у око.
— Ну, це ще треба вміти, — посміхнувся він зверхньо. Він дивився на мене, наче на лайно! Хоча що він бачив у цьому житті, цей напомаджений тюхтій, який не бачив жодного чудовиська, але вважав себе королем світу?!