— Уміти? — перепитав я. — Та будь ласка.
І плюнув. І влучив. Смачно так, прямо в око. Цей покидьок аж смикнувся, ледь не гепнувся з крісла.
— Серветки! Серветки! — заверещав він, переляканий. Бідолашка — так злякатися звичайної слини. А що б він робив, якби відчув на своїм обличчі слиз жаб-смоктух, яких чорні чаклуни одягають на голови своїм жертвам?
Йому принесли серветки, мене охоронці збили з ніг, трохи побили, але так, більше для годиться.
— Потвора! Козел! Сука! Ти за все заплатиш! — Воронцов витер око й кинувся мене бити. Бідося не знав, що бити ніжкою в дорогих черевичках на тонкій підошві боляче перш за все для того, хто б’є. Вдарив мене в бік і засичав. Я зареготав. Він знову кинувся до мене, але його відтягнули. — І цю тварюку туди! На циркулярку! Там він усе розповість!
Мене потягли. Я зрадів, що нічого не знав і точно не видам Білу вбивцю. Ну, а те, що мене могли розпиляти, — просто неприємна дрібниця. Спустилися сходами. В коридорі я почув ревіння двигунів. Ага, ось і дві циркулярки. Мене поклали на дошку, прив’язали й почали підсувати до диска, що грізно виблискував наточеними зубцями, які зливалися в один суцільний ніж.
— Давай! — почувся голос Воронцова в динаміках. І мене посунули. — Ногою його під диск! Коли проріжемо п’ятку, він все розповість! Уперед!
Я б дуже хотів думати, що це просте лякання. Що мене хочуть узяти на арапа. Але про це чогось зовсім не думалося. Дошка піді мною завібрувала, циркулярка завила, жадібно вгризлася в деревину. Через кілька сантиметрів буде моя нога. Я знав, що цього не зупинити. Я міг кричати, просити про порятунок, лаятися, але це нічого б не змінило. Я став уявляти Білу вбивцю. Я загину заради неї. Досить непоганий фінал життя з усіх можливих. Біла вбивце, я кохаю тебе, я…
Заверещав. Спочатку не від болю, а тому, що відчув, як диск шматує кросівок. А потім уже й від болю. Моя п’ятка! Знепритомнів. На мене вилили багато холодної води, я закрутив головою й тут-таки закричав. Крик — один із хороших методів боротьби з болем. Я не думав, що сталося з моєю ногою. Нічого доброго.
— Закрийте йому рота! — наказав Воронцов. У рот запхали кляп, кричати я вже не міг, тільки стогнав. — Ну, ти нічого не згадав? Слухай, вона ж тобі навіть не дала, та Біла вбивця. Поїхала хер знає куди, жила з якимось селюком. То чого ти через неї мусиш ставати інвалідом? Думаєш, вона дізнається про твій подвиг? Не дізнається. А навіть якби й дізналася, думаєш, побігла б до тебе, одноногого? Та ти їй і задарма не потрібен!
Воронцов зареготав.
— Ну то що, відкривати тобі рот чи ще трохи попиляти? Ти ж розумієш, я не відступлю. Розпиляю одну ногу, потім візьмуся за другу. Потім таз твій буду пиляти. Рано чи пізно ти скажеш, але краще рано, я не дуже люблю криваві картини. Пригадав, як вийти на Білу вбивцю?
Я кивнув.
— Точно? Чи хочеш мене обдурити?
Я знову кивнув.
— Заберіть кляп, — наказав Воронцов. — Я слухаю тебе.
— Вона помститься за мене. Україну буде знищено, ви втечете, а Біла вбивця помститься за мене! — заволав я, бо терпіти біль було неможливо.
— Ах ти ж мерзотнику! — гримнув Воронцов. — Погрожувати мені будеш? Під пилу його!
— Він справді не знає! Біла вбивця не виходила на нас! — закричав Георгій. І загула циркулярка. Я заплющив очі й стиснув зубами кляп. Передчуття трохи забивало поточний біль. Треба було прийняти бій, а не здаватися. Дурень — думав, що їм потрібен я, а корпорація полювала за Білою вбивцею.
Дошка затремтіла. Її почала кусати пила.
— Тривога! — заволало в динаміках.
— Що там таке? — закричав Воронцов. Я встиг здивуватися — невже знову врятуюся? — пила знову почала різати мене, я смикнувся і знепритомнів.
Пам’ятаю, мене кудись тягли. Ноші, сходи, крики, звуки пострілів, паніка. Коридор, потім територія, схожа на якийсь завод. Потім кинули. Я застогнав і знепритомнів. Мене плескали по щоках. Я побачив Бухгалтера зі шприцом.
— Я вколов тобі знеболювальне, мусить бути легше.
— Що діється?
— Хтось напав на завод корпорації, де нас тримали. Охоронці повтікали. Ми з Гришею пішли тебе шукати. Він побіг нагору. Там був бій, зараз стихає. Здається, охоронці втекли. Хто б міг напасти? Уряд?
— Корпорація «S. S. А.» зрослася з українською владою, наче гриб із поваленим деревом. Це кремлядь напала, — прохрипів я. Нога боліла, але стерпно. І від такого болю краще було відволіктися. — Є ліхтарик?