— Ну що там? — почув я голос Бухгалтера за спиною.
— Все добре, за хвилину почнемо.
Подивився на потужність. Вона поступово збільшувалася, але ще не досягла мінімально необхідного розміру.
Проскакував стелю. Сорок сантиметрів залізобетону з низьким вмістом цементу. Мабуть, украли, коли будували. Підняв праву руку і вибрав електромагнітний імпульс семивідсоткової потужності. Різкий рух кулаком — і в бетонному куполі пробито величеньку дірку. На підлогу почали падати шматки виламаного бетону. Потім я стрибнув — і опинився на вулиці. Швидко змінив режим перегляду з нічного на звичайний, бо ж надворі був день. І побачив військо, що сунуло на мене.
— Охеріти… — тільки й вимовив. Я очікував ворогів, але все ж таки не стількох.
Військо кремляді захвилювалося й радісно загуло. Попереду йшли «пєльмєшкі», численні гастрономічні чудовиська, сяк-так зліплені й ротаті. З-під їх пишних губ стирчали гострі ікла. За «пельмешками» сунула якась сіра маса, в якій можна було вгадати низькоякісну локшину. Це були «макароші» — радянські макарони, ще одне гастрономічне чудовисько. Потім шестиметрові пляшки з руками, ногами та в безкозирках. Це була «водочка». За нею діжкоподібні велетні брунатного кольору — «пивасики». Позаду переливалися на сонці гори «майонезику». Повний набір кремлядських гастрономічних чудовиськ. Раніше були «щі», але їх ніхто не їсть, тому зараз їх не використовували.
— Зараза! — тихо сказав Бухгалтер, який бачив таку саму картину в мене за спиною. — Невже для того я пережив Іловайськ і полон, щоб мене грохнуло якесь кремлядське їдло? Ну що за фігня!
— Спокійно, друже, ми ще повоюємо, — запевнив я. Рухом ока обрав вприскування у голову хімічних речовин, які б створили ейфорію від битви. У справжніх воїнів це відбувається без зовнішніх втручань, вони відчувають наближення сутички, і їх поглинає хвиля передчуттів. Але я не був воїном, я — вчений, мені треба було штучно підвищувати рівень своєї войовничості. Після кількох уколів у голову аж дихання збило. Я відчув пекуче бажання вбивати і страшенну радість від того, що ось-ось робитиму це. Підвищив гучність до максимуму, заволав: «Слава Україні!» — і кинувся в бій.
Кремлядське військо застогнало, «пельмешки» почали тиснутися один до одного, щоб ущільнити лави. Я підстрибнув і махнув руками, спрямувавши електромагнітні імпульси на ворога. Кількох десятків «пєльмєшок» просто розірвало. Шматки сірого тіста й поганого смердючого м’яса розлетілися навколо. Я кинувся в діру у лавах «пєльмєшок» і почав хапати та розривати їх навпіл. Одного, другого, третього, десяток! Але їх було забагато, вони кинулися на мене і обплели тістовими тілами. Потужні щелепи намагалися перекусити мої кінцівки. Я побачив що потужність потроху падає, й несподівано присів. «Пєльмєшки» радісно заверещали, бо подумали, що я поточився і ось-ось упаду, але я не впав, а щосили відштовхнувся від землі й злетів на кілька десятків метрів. Згори вдарив по них новими імпульсами, а коли приземлився, навколо були розідрані туші. До мене кинулися нові порції, вони не знали страху і не боялися померти. Я почав маневрувати, щоб не дати їм схопити себе. Пробивав отвори в лавах, перестрибував їх, тікав із оточення й нищив, нищив, нищив. Стрибок, два залпи з повітря, приземлення, удар однією ногою, яка розірвала одразу двох, потім другою — трьох, потім серії ударів руками, від яких полягло з півдесятка чудовиськ, далі ще один стрибок, щоб уникнути оточення, ще залпи й знову удар за ударом.
Я знищив дуже багато «пєльмєшків», їхні залишки відступили, а на мене посунули гори «макарош». Спробував бити імпульсами, але помітної шкоди від них не було. Переозброївся двома вогняними мечами. Рубав, не дозволяв їм схопити себе, стрибав, приземлявся за спинами і атакував звідти. Трохи захопився битвою й не помітив, як зі спини кинулися «водочка» та «пивасики». Бухгалтер почав стріляти й кричати. Я почув, відстрибнув і ухилився від ворожої атаки. Почав бити по «водочці» імпульсами, розбивав її пляшкоподібні тіла. З «пивасиками» було важче, бо їх тіла були пластичнішими і пропускали імпульси. А тут іще й випадково втрапив ногою в одну з гір «макарошей», яка схопила мене і спробувала знерухомити. Десятки «пивасиків» кинулися навперейми. Стрибнув, хотів вирватися, але «макароші» виявилися потужними й не відпустили. Я впав і почав в’язнути в них, а тут іще й залишки «пєльмєшків» кинулися. Я дав подвійну дозу відчайдушності й заверещав. Бойовий робот був лише підсилювачем моїх почуттів. Він мав власну потужність, але дуже залежав від того, що відчував я. А я відчув справжнє збудження. Відштовхнув кількох «пєльмєшків», збив ними з ніг «пивасиків», і почав випалювати «макарош» вогняними мечами. Бухгалтер досить прицільно стріляв у голови «пивасиків». Я знову стрибнув, цього разу вивільнився, в повітрі дав кілька залпів по «водочці», а потім згрупувався так, щоб приземлитися серед «пивасиків», яким почав пробивати боки потужними ударами залізних кулаків. Не гребував бити ногами. Кричав «Слава Україні!» й бився. Чудовиська сунули, але я встигав багацько знищити, а потім відстрибував, не дозволяючи себе оточити.