— Охорона на високому рівні, — кивнув Бухгалтер. — Вогневі точки укріплені й замасковані, два ешелони оборони, взяти санаторій буде досить важко.
— Що ж, добре, — кивнув я і подивився на Міхна. — Але скажіть своїм людям, щоб були напоготові.
— Вони вже напоготові, за це не хвилюйтеся. Я бачив, як ви зупинили «спартачів», був вражений. Дозвольте вам потиснути руку.
— Ще мене цікавить персонал, — сказав я. — Медпрацівники, їдальня, їх можуть спробувати використати і вдарити через них.
— Усі вони живуть тут, за територію не випускаємо. Рідним повідомлено про мобілізацію. Телефони забрано, інтернету тут немає.
— Добре, — кивнув я. Хотів би вірити впевненості Міхна, але не вірив. Я знав, що кремлядь завжди намагатиметься вбити мене. Кремлядь не вміє зупинятися.
Ледь дочекався, поки Міхно піде, тоді вже застогнав. На лобі виступив піт.
— Болить? — спитав Бухгалтер. Я кивнув.
— Знайди мені знеболювальне!
— Попроси в лікарів.
— Не дають.
— То, може, краще й не треба?
— У мене ногу розпиляли на циркулярці! — аж заревів я.
— Владюшо, але…
— Знайди мені знеболювальне. Мені потрібно. Я вмію терпіти біль, але не зараз. Знайди, швиденько, бо я не можу думати, зосереджуюся тільки на болю.
— Добре, я спробую.
— І готуй відступ. Нам доведеться тікати звідси вже незабаром. Кремляді йдуть за мною і не відступлять, можеш не сумніватися.
— Узяти цей санаторій складно. Я обійшов позиції, поговорив з бійцями і…
— Бухгалтере, це не обговорення, це наказ! Готуй шляхи для відступу. Але спочатку знеболювальне!
— Добре, я зроблю.
Він пішов і повернувся хвилин за десять.
— Лікарі кажуть, що в тебе були завеликі дози й тобі більше не можна, інакше будуть проблеми. Не тільки зі звиканням, а й зі серцем.
— Невже ти не розумієш, що я — труп! Які можуть бути проблеми у трупа? Як тільки я почав цю боротьбу я одразу помер! Хвилюйся не про моє здоров’я, а про перемогу. Щоб перемогти, я мушу думати про боротьбу, а не про те, що в мене палає нога. Ти приніс?
Він кивнув.
— Тоді зроби укол, швидше!
Бухгалтер уколов. Не те щоб біль зняло, але я зміг думати про щось інше.
— Дякую. Готуй відхід. Тільки нікому нічого не кажи. Просто будь готовий схопити мене і вивезти з цієї дупи.
— Гаразд.
— Дай мені пістолет.
— Для чого?
— Дай.
Бухгалтер подивився на мене.
— Та не тупи! Просто дай пістолет!
— Так болить? — спитав він.
— Біль тут ні до чого! Я хочу бути озброєним, коли прийдуть! Дай пістолет!
Дав і пішов. Він був добрий солдат. Мені з ним дуже пощастило. Мені чомусь сильно щастило в цій боротьбі. Я розумів, що це смішна думка для людини, ногу якій розпилювали циркуляркою, але ж я був досі живий і більш-менш спроможний боротися. А це вже не мало. Сховав пістолет під простирадло, озирнувся. Невеличка кімната без вікон і з мінімумом меблів. Моє ліжко, двоє стільців і столик. У двері постукали. Зазирнула медсестра з тацею. З нею було двоє бійців з автоматами.
— Обід! — сказала симпатична дівчина з чорнявим волоссям. Поставила тацю на стіл, сама сіла поруч. Набрала ложку супу і понесла мені до рота. Я закрутив головою, бо ж міг їсти сам, але потім подумав, що в житті нечасто трапляється нагода, щоб тебе годувала симпатична жінка. Відкрив рот, сьорбнув, пожував, ковтнув. Суп був смачний. Медсестра усміхнулася. Піднесла наступну ложку. Я побачив бісики в її очах. Недвозначний блиск.
— Бійці, я в тарілці не втоплюся, можете бути вільні, — сказав охоронцям. Вони вагалися, але я припинив їсти, суворо подивився на них. Вийшли.
— Я бачила вас по телевізору, — сказала вона тихо і трохи хрипко. — Там про вас тільки й балакають.
Ще ложка.
— І що кажуть?
— Що ви — герой. Рятуєте Україну.
— Я думав, кажуть, що вбивця.
— Раніше казали, але зараз тільки те, що герой.
Іще одна ложка. Я перестав відчувати смак супу. Рот наче занімів. Рух під простирадлом. Помічений медсестрою. І правильно витлумачений. — Ви якийсь напружений. Вам допомогти?
Вона не стала чекати моєї відповіді. А я подумав, що їм потрібен компромат. Відео. Десь тут є камера, радше — не одна. Обережно, вас знімають. Ідіоти! Невже вони думають, що я боятимуся відео? Як же добре, що при владі у нас ідіоти! Правою рукою піднесла ложку, а лівою рухала під простирадлом. Я смикнувся.
— Спокійно, спокійно.
Дивилася в очі. Ще ложка і рухи рукою. Так добре я ніколи не їв! — Який ти! — Вона була в захваті. А може, її підіслала не влада, може, це телевізор діє? Моя слава вкладає в ліжко жінок? Неважливо. Все було геть неважливо, тільки б вона продовжувала. Я лівою рукою торкнувся її перса. Третій розмір і налитий сосок, який стирчав з-під халата. Вона застогнала і вигнулася. Це було схоже на сцену з порнофільму, але не було бажання дивитися на те, що відбувалося, збоку. Хотілося брати участь, а не спостерігати. Вона залишила ложку, задерла простирадло. Дивилася мені в очі й нахилялася. Я був голий. Я застогнав.