Мені це все не подобалося. Політика, чухня по телевізору, зустрічі з виборцями, маячня і марнота. Але я подумав, що шансів вижити в боротьбі дуже мало, чого боятися і відмовлятися? Зроблю Жоржу приємне, він це заслужив.
— Якщо від мене потрібна тільки згода, я згоден.
— Добре! Дуже добре, пане Владюшо! Колись про цю мить писатимуть книжки й зніматимуть фільми. Бо це надважлива мить в історії України! Навіть не знаю, чи можна її з чимось порівняти. Хіба що з народженням Шевченка! З цієї миті почнеться Нова Україна! — очі в Георгія палали, і він, здається, вірив у те, що казав. Це було дивно, навіть, смішно. Але я поважав його, то лише кивнув. — Я сповіщу про вашу згоду й початок роботи.
— Хіба тут є інтернет?
— Ні. Але я звик долати перешкоди. — Він усміхнувся. Якби він зрадив мене, то міг би просто спробувати вбити, а не вигадувати маячню. Ні, він не зрадив, принаймні поки що.
Георгій пішов, я лежав. Зайшла досить схвильована Тетяна Павлівна.
— Пане Владюшо, а що робити з живими мерцями? Вони ж перемогли орди «гебні», а тепер плутаються країною. Їх мільйони. Мільйони живих мерців дуже погано впливають на інвестиційний клімат. І взагалі, багато скарг від жителів. Так, ці мерці мирні, вони ні на кого не нападають, але все одно. Чи не можна їх якось остаточно заспокоїти? Наказати, щоб вони повернулися у свої могили, чи щось таке.
— У них немає звичайних людських могил, бо їх ховали в ямах чи канавах, загортали землею й не залишали жодних слідів поховання, наче це й не люди були, а якийсь непотріб. Так, потім подекуди поставили пам’ятники жертвам Голодомору, але здебільшого у випадкових місцях, а не там, де були поховані жертви геноциду. А щоб їм було куди повернутися, треба вже зараз почати будівництво великого меморіалу жертвам Голодомору. На Дніпрі, біля Канева. Там, на пагорбах мусить бути великий хрест і плити з іменами всіх загиблих.
— Але це ж мільйони людей!
— Правильно, мільйони безневинних жертв кривавого режиму. І ми мусимо вшанувати пам’ять загиблих. Приймайте відповідний закон, виділяйте гроші, починайте роботи. Що ж до живих мерців — кожного з них треба опитати, дізнатися ім’я та прізвище, місце проживання, рік народження. Всі ці дані потім викарбують на плитах Меморіалу. Після опитування живих мерців треба вантажити в автобуси й звозити до Дніпра. Там вони спустяться під воду і отримають спокій на дні, з якого спостерігатимуть за побудовою пам’ятника. І хай тільки він не з’явиться. Тоді живі мерці, Голодоморна Січ, підуть у свій останній похід на Київ.
Тетяна Павлівна перелякано подивилася на мене.
— Нам треба скидати тіла у Дніпро?
— Ні, треба довезти до річки, жертви самі зайдуть у воду.
— Але їх мільйони! Чи не призведе це до екологічної катастрофи? З Дніпра беруть воду багато міст нижче за течією.
— Катастрофа вже сталася багато років тому. Ми досі не здолали її наслідки, не вшанували належним чином пам’ять мільйонів жертв. Ось про що треба турбуватися. А за екологію не хвилюйтеся, Голодоморна Січ воду не зіпсує.
— А може, якийсь інший варіант? Ми ж більше звикли до поховань у землі, а не у воді?
— Тетяно Павлівно, у нас немає вибору. Або Меморіал і Голодоморна Січ на дні Дніпра, або живі мерці ходитимуть країною далі, шукатимуть вічний спокій.
Вона замислилася. Десь далеко почулися постріли. В палату забігли охоронці.
— Що сталося? — спитав я.
— Не знаємо, але був сигнал тривоги. Нам наказано евакуювати вас. — Вони переклали мене на ноші й кудись потягли. Коридори, сходи, потім щось схоже на бункер. Поруч було кілька десятків озброєних бійців, готових до бою. Чекали. Потім прийшов Бухгалтер.
— Відбій, даремна тривога.
— Що трапилося?
— Наближалася вантажівка, не зупинилися за наказом, спробувала прорватися. Хлопці відкрили вогонь, вантажівка перекинулася. Водія вбили, але кузов був порожній. Здається, водій просто напився і мчав абикуди. Жодної загрози.
Невдовзі прийшов полковник Міхно, сказав, що мене можна повертати до палати.
— Ситуація під контролем.
Я так не думав. Можливо, він і вважав, що контролює ситуацію, але насправді нічого він не контролював. Зовсім. Коли мене повернули в палату, я пошепки спитав Бухгалтера, чи підготував він план втечі. Бухгалтер кивнув. Я попросив його покликати медсестру. Відчував, що часу залишається небагато, хотів скористатися можливістю. Але прийшла інша медсестра. Навіть краща — така худенька білявка, чимось схожа на Білу вбивцю.
— А де ваша колега?
— Відпочиває, зараз моя зміна. Що ви хотіли? — Вона підійшла і усміхнулася. Вона була гарна.