— Хлопці, мені зараз укол робитимуть, можна без свідків? — звернувся я до охоронців. Вони усміхнулися, мабуть, розуміли, що то буде за укол. Вийшли з палати. Медсестра теж усміхнулася. Вона була в короткому халаті. Гарні ноги. Вона наближалася до мене.
— Як почуваєтеся? — вже стояла поруч. Поклала руку на настовбурчене простирадло. Мабуть, діяли ліки з аптечки бойового робота, бо в мене давно вже не було такої ерекції. Медсестра легко знайшла те, що було їй потрібне, ніжно взяла.
— О! — застогнав я. Хотів цілувати її тонкі губи. Так, вона справді була схожа на Білу вбивцю, і це збуджувало ще більше. Я забув думати про ногу і про чудовиськ. Тільки про неї. Вона обережно залізла на ліжко, задерла халат і всілася на мене. Терлася по простирадлу. Нахилилися й поцілувала мене. Я пожадливо схопився за її губи. Такі ніжні! Я палко кусав їх, я хотів увійти в неї. — Прибери простирадло, — хрипко попросив я. — Знав, що нас знімають, але мені було байдуже. Сьогодні чи завтра я помру, що там перейматися таким дріб’язком, як компромат?
Вона дивилася на мене так, що аж вирувала кров. Який же тільки погляд! Впиралася руками мені в груди, потім вище, до шиї.
А потім почала душити. Залізні пальці стиснули горлянку. Я вдарив її коліном здорової ноги в спину, але вона не звернула уваги, мені запаморочилося, і вже на шляху до смерті я дещо згадав. Постріл. Крики, кроки, мене схопили, я був напівпритомний, хрипів і кахкав. Прибігли лікарі, почали робити штучне дихання.
Коли я більш-менш опритомнів, у палаті вже були і Бухгалтер, і Георгій, і Тетяна Павлівна, і полковник Міхно.
— Навіщо ти вбив її? — кивнула Тетяна Павлівна на медсестру з простреленою головою. Я таки зміг скористатися пістолетом, який дав мені Бухгалтер. — Навіщо?
Я усміхнувся, а вона подивилася на мене з ненавистю.
— Покидьок! Маніяк! Ти відповіси за це!
— Гляньте на неї! — прохрипів я. Мені важко було говорити, бо шия дуже боліла, думаю, вся була у синцях. — Гляньте!
Тетяна Павлівна мене ненавиділа. Аби мала можливість, убила б. Господи, як можна не бачити очевидного?
— Я прострелив цій сучці голову, але де кров? — спитав я.
— Що? — Тетяна Павлівна закрутила головою. — Що ти верзеш? Ти вбив людину!
— Кров де? — повторив я. — Коли людині прострілюють голову, зазвичай іде багато крові. Це хоча б із кіно можна знати!
Вони подивилися на тіло білявки. Крові не було. Просто дірка в голові.
— Дивно, — сказав один з лікарів і присів біля тіла. — А хто ця жінка? Вона з ваших? — подивився на Тетяну Павлівну.
— Ні, це ж ваша медсестра! — здивувалася Тетяна Павлівна.
— Ні, не наша.
— Вона в халаті!
— Я знаю всіх наших медсестер! Я думав, це хтось із ваших!
Тетяна Павлівна розгублено подивилася на мене.
— Хто вона?
— Біоробот. Вона не людина.
— Що ти верзеш?
— Придивіться до рани. Пальцем не лізьте, бо може вдарити струмом.
— Схиблений маніяк! — скрикнула Тетяна Павлівна.
— Дивно, дуже дивно, — сказав лікар.
— Що дивно? — спитав Бухгалтер.
— Усе дивно. Крові немає. Куля пробила череп, але пошкодження зовсім не такі, як звичайно.
— Зараз я вам покажу. Підніміть мене! — наказав я. Бухгалтер допоміг, подав милиці. Я пристрибав до тіла, узяв руку вбитої.
— Що ти збираєшся робити? — спитала Тетяна Павлівна.
— Ось, дивіться. — Я відламав медсестрі палець. Тетяна Павлівна скрикнула, всі відсахнулися на мене, охорона наставила автомати. — Спокійно, спокійно! — сказав я і обережно помахав тим пальцем. — Ви бачите кров, кістки, м’язи, шкіру, все, що мусить бути в пальця живої істоти? Бачите?
Усі вирячилися на мене.
— Якого біса? — першим подав голос полковник Міхно.
— Це біоробот. Нежива істота, максимально схожа на живу. Її' прислали сюди, щоб убити мене. І вона б убила, якби не пістолет. Бухгалтере, тепер бачиш для чого мені був потрібен пістолет?
— Але як вона тут опинилася? Ми контролюємо всі входи! Ніхто не може зайти на територію санаторію, а тим паче в будівлю цього корпусу! — крикнув Міхно.
— Ось кілька темних плям на халаті. Вона десь забруднилася. Схоже на землю. Думаю, «Стаханов» зробив підкоп. Але він занадто гучний, не міг наближатися до мене сам, інакше ми б утекли. Отже тихенько зробив хід для неї. Вона пролізла й опинилася в будівлі. Охорона нічого не запідозрила. Важко у чомусь запідозрити таку чарівну білявку. До речі, а де та медсестра, що приходила до мене раніше?
— Не знаю. Вона не наша, — чесно сказав той. Я помітив, що Тетяна Павлівна почервоніла. Як я й думав, першу медсестру мені підіслали. — Гадаю, вона мертва. Пошукайте тіло.