Кривавий Пастор придивився до мене.
— Ви знущаєтесь? До чого тут Гагарін?
— Ну, це ж два найсучасніші летючі чудовиська СДО.
— Ви божевільний? — Пастор закричав.
— Ні. І ви це добре знаєте. Хіба б американці порадили вам божевільного? Гаразд, я поясню, щоб більше не було непорозумінь.
Усіх чудовиськ ділять на природних і штучних. Перші виникають унаслідок еволюції, а других хтось створює. Останнім часом чудовиськ створюють люди. Штучні чудовиська можуть бути дуже потужні, але через своє походження вони позбавлені можливості виживати в диких умовах. Їм постійно потрібне енергетичне підживлення. Найлегше його забезпечити через постійне згадування тисячами людей. Ще з радянських часів наявна практика створення так званих героїв, яким вигадують біографію, що зазвичай закінчується героїчною смертю. Про цих героїв читають у школах, на їх честь називають вулиці, вони входять у культурний багаж нації. Про них згадують і дають можливість існувати. Скажімо, «Гастелло» — це начебто радянський льотчик, що пішов на таран і загинув. Цілком можливо, що ніякого тарана не було, але це не важливо. Головне, що про цей подвиг знають мільйони росіян, час від часу згадують про нього і тим самим підживлюють чудовисько, створене на його основі, ментальною енергією. Ну, про «гагаріна», думаю, зайве казати. Це успішний проект, бо він збирає енергію не тільки з Росії, але і з деяких інших країн. Енергії вистачає не тільки на польоти, але й на атаки.
Пастор, який весь час стояв, тепер сів. Закрутив головою, махнув руками.
— Це якась маячня! — Він не обурювався, а радше скаржився.
— Звучить досить незвичайно, але це справді так. Ми не можемо ігнорувати реальність.
— Гастелло? — Пастор перелякано подивився на мене.
— «Гастелло». Він охоче йде на таран, а не розстрілює. Думаю, принаймні автобус атакував він. Та й гвинтокрил, мабуть, теж він.
— А хто був у Києві?
— «Матросов».
— Що? — заморено перепитав Пастор.
— Був такий Сашко Матросов, усім нам добре відомий із радянської школи. На базі цієї легенди виник «матросов», одне з дуже потужних чудовиськ СДО. Він падає на своїх жертв і чавить їх. Для цього треба мати велику вагу. Він її має — так само, як і велику силу.
— Він кидався машинами! Я бачив відео!
— Я бачив це на власні очі. А ще він простягнув у підвал десятиметрову руку.
— Як це могло бути?
— Матросов — дуже пластичне чудовисько. Він може весь ставати кінцівкою і в такому вигляді нищити суперників. Нам дуже пощастило, що ми змогли його вбити. Надзвичайно пощастило, бо ми отримали допомогу. Це ж треба — в центрі Києва чувак із гранатометом! — Я закрутив головою. — До речі, мені він потрібен. Хочу запросити його в команду.
— Він інвалід. Втратив на війні ногу, ходить із протезом.
— Мені потрібні такі браві інваліди! — Я спустив ноги з ліжка.
— Вам треба лежати, пане Владюшо.
— У нас немає часу. Мені треба братися до справ.
— Ви будете в безпеці лише тут, у бункері, — застеріг Пастор.
— Я, може, й буду, але Україна — ні. А коли кремлядь знищить Україну, вона прийде і сюди. Я не хочу просто сидіти й чекати, коли мене вб’ють. Тут є оргтехніка?
— Що?
— Комп’ютер і принтер. Ми мусимо укласти договір.
— Який договір? — здивувався Пастор.
— Між державою Україна в особі голови Ради національної безпеки та оборони і громадянином Владюшею Бар-Кончалабою про умови співпраці в організації третього фронту.
— Договір?
— Ну а як же! Це серйозна справа. На кону моє життя і доля України! Ми мусимо чітко все виписати, щоб потім у нас не було питань один до одного. Нормальна, цивілізована практика. Хіба ні?
Пастор кивнув.
— Так, ви праві. Зараз я накажу принести сюди комп’ютер.
— І одяг для мене. Цивільний. І бронежилет. Також мені знадобиться охоронець і той доброволець, що вистрелив із гранатомета. І тисяч сто готівки на перші витрати.
— Тисяч сто?
— Так, тисяч сто. Не новими й не крупними купюрами. Не більше сотні. Що ви на мене дивитеся? Чи ви думаєте, що я вирішив таким нехитрим чином підзаробити? Про всяк випадок нагадаю вам, що мене вже кілька разів хотіли вбити і цих спроб стане тільки більше!
Пастор кивнув, вийшов, потім повернувся. Він був трохи приголомшений, але намагався триматися.
— Так, і ще один момент, — продовжив я. — У моїй команді буде Біла вбивця. Держава мусить забезпечити її недоторканність.
— Що? Та ви зовсім збожеволіли! — Пастор закричав. — Та це ж найрозшукуваніша злочинка країни, жорстока вбивця, на руках якої кров сотень людей!