— Мені треба поговорити з паном Владюшею.
— У мене давно вже немає жодних таємниць від мого побратима. Що ви хочете?
— Я хочу поговорити з вами наодинці.
— Не вийде. Або говоріть так, або забирайтеся. — Я помітив гнів і роздратування. Але він умів тримати себе в руках. Не став кричати чи погрожувати, стримався.
— Ви ж розумієте, що ми вас знищимо?
— Чудовий початок розмови. А ви хто?
— Я голова президентської адміністрації.
— Приємно познайомитися. Хоча ні, неприємно. Але слухаю вас.
— Ми не залишимо від вашого хваленого рейтингу ані крихти.
— Е ні, рейтинг так просто не вбивається. — Я заперечував, лише щоб подражнити його.
— Убивається. Щодня з ранку до вечора ми показуватимемо фотографії жертв ваших подвигів, інтерв’ю з родичами загиблих. Сироти, батьки, що втратили дітей, удови ненавидять вас. Убитий Мовчун, ваш найкращий товариш, убита медсестра у шпиталі, з якою ви займалися сексом…
— Я вбив біоробота, а кохався зі звичайною медсестрою…
— Та не важливо. Як скажемо, так і буде. Ви кохалися з медсестрою, а потім просто задушили її, застрелили іншу, бо ви хвора на манію величі й комплекс Наполеона людина. І саме ви вбили Георгія, коли відчули, що він може перебрати на себе частину вашої слави.
— Желіпайте самі ваші помиї, для чого ви принесли їх сюди? — здивувався я.
— Для того, щоб сказати, що у вас немає жодних шансів на перемогу в політичній грі. Якщо ви підете туди, з героя перетворитеся на ворога нації, найогиднішу істоту, майже на Хуйла. — Він намагався дивитися на мене важко, виглядати небезпечно, але порівняно з чудовиськами це було смішно.
— У вас іще є якісь погрози, чи запас закінчився?
— Вам смішно? Дарма!
— Чого ж дарма? Це треба бути просто феєричним довбограєм, щоб у переддень надважкої битви, перемогу в якій нам ніхто не гарантував, перейматися не підготовкою до битви, а якимись далекими планами. Жадібність забрьохала розум? Розплющіть очі! Україна на межі, всі ми на межі, а ви лякаєте мене якимось компроматом. Зовсім здуріли?
Чоловік почав гнівно сопіти. Він би, може, й кинувся на мене, щоб ударити, але вчасно зупинився. Тупцював на місці, сповнений гніву.
— Сподіваюся, що ви, пане Владюшо, мене почули, — нарешті вимовив він і подивився так, щоб налякати. Побачив, що я сміюся з нього, і тільки роздратувався.
— Сподіваюся, ви теж почули!
Він затремтів і пішов геть.
— Вони бояться тебе, Владюшо, — покрутив головою Бухгалтер. — І це погано.
— Так, не дуже добре. Але що я можу зробити?
— Я боюся, що коли ми виграємо битву, вони одразу спробують тебе вбити.
— Я майже впевнений у цьому. Вб’ють і почнуть розповідати про героїчну смерть рятівника Вітчизни. Ще й рейтинг собі зроблять на моїй крові.
— То що робити?
— Поки думати, як перемогти. А там подивимося.
А що було смикатися, коли ми були тут, як у тюрмі?
Невдовзі принесли нові супутникові фотографії. Чудовиськ прибувало. Я побачив «щорса», «катюшу» й «георгіївську стрічку». Проти «щорса» вирішив виставити отамана Тютюнника, той хоч із більшовиками вошкався, але небагато, і взагалі герой. Супроти «катюші» запланував поставити Шпиля, як потужну українську зброю, а на «георгіївську стрічку» навіть уваги не звернув, бо то було чудовисько кволе та прибацане.
У двері постукали, зазирнула Тетяна Павлівна, помітно схвильована. Мабуть, знову прийшла переконувати відмовитися від політичної кар’єри. Вони зовсім подуріли?
— М-м-можна?
— Заходьте.
— Пане Владюшо… — У неї дивно бринів голос, мабуть, дали їй дроздів і наказали будь-що звести з політичного шляху.
— Та не хвилюйте… — Я хотів її заспокоїти, а потім побачив пістолет у руці. Постріли, я вже кудись лечу, потім знову постріли. Я лежав на підлозі й побачив, що поряд упала Тетяна Павлівна з простреленою головою.
— Ти як? — спитав Бухгалтер, що присів поруч. Забігли охоронці, наставили автомати.
— Спокійно! Не стріляти! Бухгалтер урятував мене від замаху!
Потім уже прибігло керівництво, почали на мене кричати, що я вбив співробітницю Адміністрації Президента, потім побачили кров на мені. Тетяна Павлівна таки влучила. Дві кулі в бронежилет, одна у руку. Не дуже серйозне поранення, але крові достатньо.
— Подивіться її останні дзвінки, мабуть, кремлядь змогла за щось зачепити, — наказав я. Подивився на Бухгалтера. — Дякую, ти мене знову врятував. Відчув небезпеку?