— Родич. Це мій прадід. А ви його знали?
— Так, знав, у нас були з ним пригоди.
— Що ж, бачите, доля тепер звела вас із правнуком. Що ж, тепер до справи. Де всі ваші?
— Ходімо, — сказав Іван Карпович.
Я було застрибав за Іваном Карповичем на милиці, але швидко заболів бік. Тоді Бухгалтер підхопив мене й поніс у середину нашого війська. Відчував, як він почав тремтіти. Сміливий хлопець, але скільки чудовиськ поруч! Я сам ледь знаходив сили на те, щоб говорити. Україна в небезпеці, кремлядь хоче нас знищити, одна надія на третій фронт. Попросив не чекати атаки кремляді, запропонував ударити першими. Просто зараз, уночі.
Чудовиська почали радитися, я знепритомнів, знесилений. Потім відчув, що мене несуть. Мабуть, Бухгалтер. Я тихенько застогнав. Він поклав мене на землю, присів.
— Що вони вирішили? — спитав я пошепки.
— Вони атакували. Чуєш?
Я прислухався. У голові шуміло, але десь далеко справді тривав бій. Спалахи, виття, крик, земля тремтіла.
— Вони переможуть, — сказав я.
— Дай Бог, — кивнув Бухгалтер.
— Куди ти мене несеш?
— Хочу сховати. Я не довіряю владі. Вони можуть спробувати прибрати тебе після перемоги.
— Я не боюся померти.
— Я теж, але не хотів би.
Він знову поклав мене собі на спину й поніс. Із перервами тягнув до ранку. Ми обійшли кілька армійських постів. На покинутому хуторі залізли в сарай, Бухгалтер приніс води з колодязя. Відра не було, набрав шоломом на мотузці. Я попив. Потім він пригостив мене сухим пайком, який узяв ще з гвинтокрила. Поїли й заснули. Я прокинувся першим, бо боліли нога і бік. Нога значно сильніше. Застогнав. Не хотів будити Бухгалтера, але він прокинувся. Зібрав телефон.
— Забрав в одного з пілотів, вони були такі налякані, що й не помітили, — пояснив мені. — Зараз подивлюся, чим там усе закінчилося.
— Якби закінчилося погано, тут би вже гримотіли російські танки.
— Перемогли! Перемогли! Знищили кремлядь! — закричав Бухгалтер. — Розтовкли там усе й пішли зачищати кордон! Перемолотили кілька кацапських дивізій, інші тікають! Хуйло погрожує застосувати ядерну зброю, якщо наступ не зупинять!
— Хай погрожує! — задоволено сказав я. Ми виграли! Думати це було дуже приємно.
— Бля-я-я! — тихо прошепотів Бухгалтер. Я зі своїх переможних мрій подивився на нього, побачив вираз його обличчя й одразу зрозумів, що зарано радів.
— Що?
— Та нічого, нічого, все добре.
— Кажи.
— Та все добре, ми перемогли, наступаємо! Україна врятована і…
— Кажи! — Я вчепився у нього поглядом і побачив хвилювання. Мабуть, уперше за весь час нашого знайомства.
Він подивився на мене, ніби собака, якій перебило хребет. Він боявся говорити, не хотів, утік би чи сховався, але я не відпускав його поглядом.
— Її вбито, — тихо прошепотів він. І в моїй голові стався вибух. Укотре за цей клятий день я знепритомнів.
(Більше про Четверга Загорулька можна прочитати в романі «Одного разу на Дикому Сході», а також у книжках «Найкращий сищик імперії на Великій війні» та «Найкращий сищик і південна перлина імперії». Про Афродіту Клейнміхель можна прочитати у книзі «Найкращий сищик та падіння імперії»).
Розділ 18
Помста
Я розплющив очі й дивився у небо. Блакить, жодної хмарини. Лежав на великій галявині, прикритий кітелем Бухгалтера. Подумав, що не відчуваю ані ноги, ані боку. Боліло серце. Сів.
Бухгалтер був поруч.
— Ну як ти? — спитав з винуватим поглядом, наче справді був у чомусь винний.
— Я знищу їх.
— Кого?
— Корпорацію.
— Вона тут до чого?
— Вона вбила Білу вбивцю.
— Ні, це кремлядь, росіяни! Їх знайшли! Вони хотіли захопити Білу вбивцю, щоб вплинути на тебе. Вона не здалася, відстрілювалася, і її вбили.
— Їх теж убили? Тих росіян?
— Так, — здивовано відповів Бухгалтер. — Звідки ти знаєш?
— А що тут знати? Їм же непотрібні були свідки. Свідків знищили, трупи ж зайвого не скажуть, на них можна що завгодно навішати.
— У них були російські документи і зброя.
— Ага, а щиросердного зізнання в кишені не було? — я скривився.
— Ти думаєш, про росіян вигадали?
— Я впевнений.
— Але чому?
— Тому, що корпорація хотіла її вбити. І вбила.
— «S. S. А.» публічно відмовилася від претензій до Білої вбивці.
— Не можна вірити шахраям. Вони не відмовилися, вони пам’ятали, коли змогли — вбили, а тепер прикрилися кацапами. Але мене вони не обдурять.
— Слухай, але в тебе немає жодних доказів!