— Владюша, буде херово.
— Гірше не буде. Дай ноутбук.
У сусідів було з півдесятка мереж, не знав, яка потрібна. Вбивав пароль, на четвертій, що звалася GoT, підключився. Написав кілька листів, допив коньяк. Стало зле. Бухгалтер відніс у туалет, де я проблювався. Попив водички.
— Подивися у сейфі, там ще мусить бути знеболювальне.
Було, він вколов.
— Лягай спати, тут нас не знайдуть. Тільки підіпри двері стільцем, про всяк випадок.
Невдовзі заснув. Знеболювальне було потужне, Біла вбивця лайна не тримала. Мене розбудив стук у двері. Ще темно було. Бухгалтер підхопився, тримав пістолет напоготові.
— Спокійно, це свої, — запевнив я. — Відчиняй і не бійся.
Бухгалтер пістолет не сховав, пішов до дверей. Завів якогось переляканого чоловіка, що весь тремтів. Трохи заспокоївся, лише коли побачив мене.
— Владюшо, це ви?
— Я. Говоріть тихіше. Зошит узяли?
— Так. — Чоловік кивнув. Він був середнього зросту, худий, з тонкими рисами обличчя, кволою борідкою і добрими очима. Показав зошит, звичайний, шкільний, середньої товщини. І ручку, дешевеньку, жовту, з чорним ковпачком.
— Сідайте. Бухгалтере, дай гостю стілець.
Чоловік усівся. Я подивився на нього. Знеболювальне припиняло діяти, мені ставало боляче.
— Мені потрібні добре озброєні і вмілі люди для вуличних боїв і захоплення будівлі. Декого назву сам, але радий буду почути й ваші поради.
— Вуличні бої? Будівля? Банкову збираєтеся брати? — злякався гість.
— Ні, я поважаю конституційний лад. Порадите щось?
— Треба подумати.
— Думайте. А поки що я скажу про тих, кого обрав сам. По-перше, Іван Карпович Підіпригора.
— Гідний вибір! — кивнув гість і записав у зошиті.
— З торбою зброї і кількома ампулами знеболювального.
— По телевізору натякають, що у вас проблеми з наркотиками, пане Владюшо.
— У мене проблеми з цим світом. І це не лікується. Далі. Мені потрібен Шпиль.
— Не радив би. Занадто груба і неконтрольована сила, як для вуличного бою. Ви ж не хочете перетворити Київ на руїни?
— Мені потрібна силова підтримка.
— Візьміть Сірка. Він літає і легко може перевернути танк. Беремо?
Я кивнув, гість записав. Бухгалтер здивовано дивився на нас, але нічого не питав.
— Ще потрібні бійці для вогневої підтримки.
— Пропоную Четверга Загорулька, він добрий снайпер, показав себе одразу в кількох романах. А ще Андрюху, у того шестидульний кулемет.
— Андрюха? — несподівано перепитав Бухгалтер.
— Андрюха, велетень-дивак, воював в АТО, кришив сепарів із кулемета, але може і з гранатомета. Я написав про нього кілька книжок, — пояснив гість.
— Я воював разом із ним! Він був у моєму загоні!
— О, то ви ж підтвердите, що він чудовий боєць!
— Але Андрюха загинув! — аж закричав Бухгалтер.
— Тихіше, друже, не зчиняй галасу, — наказав я. — Загинути може людина, а персонажі живуть вічно. Принаймні поки про їх пригоди читають. То що, беремо Чета та Андрюху?
Гість подивився на мене. Я кивнув, він записав у свій зошит.
— У кожного буде боєзапас на дві години бою. Цього вистачить?
— Має вистачити.
— Ще б порадив Дику Ганну. А то у вас лише чоловіки, якийсь сексизм, треба виправити тендерну ситуацію. Дика Ганна з тачанкою, при кулеметі, те що треба.
— Ви ще негра додайте, задля політкоректності, — сказав я.
— З персонажами-неграми у мене не дуже, однак можу запропонувати Устима Коновальця. Він по матері казах, дехто каже, що Чингізид, тобто походить від Чингізхана, а по батькові — від Тараса Григоровича Шевченка, який прижив дитину під час заслання на Аралі. Так і виникло дивне поєднання крові. Устим на бій виходить із шаблями, але може й лук використовувати, і вогнепальну зброю.
— Ні, Устима не треба, а то ще скажуть, що найманців використовую. Досить того, що вже є. Прочитайте, кого записали.
— Іван Карпович, Сірко, Четвер Загорулько, Андрюха-кулеметник і Дика Ганна. Ну що, загін потужний. — Гість збуджено засміявся. — Плюс зброя, боєприпаси, знеболювальне. Життя вам додати, Владюшо?
— Мені не треба, ось йому додай, — кивнув на Бухгалтера, який нічого не міг зрозуміти, тільки дивився розгублено.
— Добре, допишемо ще життя пану Бухгалтеру, — кивнув гість і записав.
— Звідки ви мене знаєте? — здивувався Бухгалтер.
— Та вас тепер уся країна знає. Ви ж зірки, як вас не знати? Ну що, пане Владюшо, все?