— Та, здається, все. Дякую.
— Тоді чекайте, вже скоро почнуть сходитися. — Гість підвівся, потиснув мені руку. — Успіхів вам. Зошит залишаю, щоб не було мені спокуси. Буду слідкувати за вашими подвигами в телевізорі.
Гість кивнув і пішов до дверей. Бухгалтер його провів, потім повернувся, сів навпроти мене.
— Що це було, Владюшо?
— Збір війська.
— Якого війська?
— Яким ми будемо корпорацію «S. S. А.» нищити.
— І яким чином цей ботанік військо збере?
— В нього Дар.
— Що?
— Дар.
— Тобто?
— Усе, що він пише, стає реальністю. Оце написав, що збереться тут загін бравих бійців, — і загін збереться.
— Просто написав — і все? — Бухгалтер не вірив.
— І все.
— І збудеться все те, що він написав?
— Так.
— Але чого ж тоді ти не попросив, щоб він написав про перемогу Третього фронту? Хіба не легше б так було?
— Перемога Третього фронту — штука абстрактна. Напише він про перемогу третього фронту, а кремлядь відкриє четвертий. Тут треба конкретно писати.
— Але ж він писав дешевою ручкою в дешевому зошиті!
— А йому все одно, чим і де писати. Він може ручкою, може олівцем, палець кусне — кров’ю напише — і справдиться. Та що там, навіть пальцем на піску чи сечею на снігу написати може. Бо Дар у людини. Дар!
Бухгалтер дивився на мене уважно, мабуть, намагався зрозуміти, чи не жартую.
— Ти, якщо не віриш, просто почекай і на власні очі все побачиш.
— Але, Владюшо, поясни, як можна, коли в тебе Дар, ходити в старих кросівках, потертих штанях і сорочці з секонд-хенду? Чому він досі не повелитель світу чи хоча б не президент? Не Мессі, чи не космонавт? Чому він виглядає має вигляд якогось невдахи зі спального району?
— Тому, що він дав обітницю не писати.
— Як?
— А так. Раніше він писав багато, по вісім книжок на рік, у нього шалена працездатність. Я на літературі не знаюсь, але всі казали, що письменник він поганий. Дуже поганий. От просто феноменально поганий. Його видавали у м’якій обкладинці, в серії якогось трешу, але він був задоволений. Йому начхати було, чи хтось читає його книжки, бо головне задоволення він отримував від того, що писав. Потім дещо сталося, і він пообіцяв собі, що більше ніколи не писатиме. Дотримується цієї обіцянки досі.
— Але тобі писав!
— Бо колись, іще до того, як дав обітницю, пообіцяв мені. Я дуже допоміг йому, і він пообіцяв. Зараз віддав борг.
— Тобто він має можливість керувати світом і не користується цим?
— Так, Бухгалтере. Я думав, що так не буває, поки не зустрів його. Виявилося, що буває.
— Ну, добре — він, а інші? Як цього хлопця досі не викрали, не приставили пістолет до голови й не примусили написати щось на кшталт: «І ось тут на мене впав мільярд баксів» чи «І тут я став повелителем Всесвіту»? Як?
— Найсмішніше, що таке вже було. Принаймні з доларами. Двоє бандюків схопили Дароносця і примусили написати про мільярд баксів із неба. Мільярд упав і розчавив їх, бо це виявилося до хера бабла. Навіть купюрами по сто баксів мільярд — це десять тонн.
— І що з тим мільярдом сталося?
— Дароносець написав: «Мільярд згорів повністю» — і мільярд згорів повністю.
— Слухай, так він би міг написати, що Хуйло здох?
— І що далі? Де гарантія, що місце Хуйла посяде хтось кращий? Немає жодних гарантій. Кремлядь же не тільки Хуйло.
— А якщо написати: «Рашці пиздець»?
— Бухгалтере, пиздець там триває століттями, вони його навіть активно експортують по всьому світові, для чого збільшувати? Можливо, варто було б написати щось на кшталт «Росію було знищено», але Дароносець не хоче брати на себе кров. Навіть кремлядську. Така він людина.
Мій товариш закрутив головою. Йому важко було повірити в те, що я казав.
— Слухай, а якби Дароносець написав: «У мене зник дар». Що б було? — спитав Бухгалтер після роздумів.
— Цікаве питання. Не знаю. Тут якась суперечність. З одного боку, щоб написане стало реальністю, його треба повністю дописати. Тобто «Хуйло здо» чи навіть «Хуйло здох» нічого не значить, бо поки немає крапки, напис не закінчено. І ось Дароносець пише про зникнення Дару, ставить крапку — і що тоді? Не знаю. З одного боку, Дар мусить виконати написане й залишити Дароносця. З іншого боку, на момент крапки Дару ж уже може не бути — і тоді Дар залишається! Не знаю, якась давньогрецька плутанина.
— Слухай, а якщо я попрошу цього Дароносця написати, аби мене повернули в далекий космос, туди, де я воював із Чувіндаками, — це подіє?
— Він не писатиме. І для чого тобі космос. Бухгалтере? У тебе тут кохана жінка, дитина, мабуть, уже народилася, ну який, у дупу, космос?