— Я піду з таким військом, якому ядерна зброя не страшна.
— Що за військо?
— У кінці Ріки Снів — Райгород, вічне місто героїв. Я підніму їх усіх, приведу сюди, і ми рушимо на Москву. Жодні ядерні бомби не зможуть нас зупинити, ми знищимо кремлядь!
Бухгалтер приклав долоню мені до лоба.
— У тебе температура. Тобі треба до лікарні. Якесь запалення. Мабуть, проблеми в нозі. І ти занадто виснажився. Відпочинок і лікування — ось що тобі потрібно.
— Мені потрібно на Ріку Снів. Допоможи мені туди доїхати, а потім можеш рушати до своїх.
— Владюшо, яка ріка? Ти слабкий, у тебе проблеми з ногою! Тобі вкрай потрібно до лікарні!
— Давай не сперечатися. Ти знаєш, що я впертий.
— Я не знаю, чи це не маячня в тебе!
— Подивися мені в очі!
Він подивився.
— Добре, Ріка Снів, — кивнув. — Залишайся тут, я піду спробую знайти транспорт. Ось тобі пістолет про всяк випадок.
Він залишив мені зброю і пішов. Я лежав і дивився у небо. Біль заважав, але я все одно почувався щасливим. Я виконав план, який розробив ще на самому початку, я помстився, що ще треба? Коли йти, як не зараз? Але буде ще одна маленька хитрість, вишенька на торті, останній привіт тим, хто полював на мене. Ох, як кремлядь лютуватиме, коли зрозуміє, в чому полягав мій план! Варто було уявити це, як мені ставало трохи легше.
Якийсь рух поруч. Я розплющив очі, побачив зайця, що вибіг на маленьку галявину. Озирнувся, почав їсти траву. Красивий заєць із довгими віями. Вітерець віяв від нього, він не міг почути мене. Колись заєць вважався поганим знаком. Можливо, тому, що зайців було багато. Зараз же зайців стало так мало, що кожен — наче виграш у лотерею. То я зрадів його появі. Тихенько дивився за ним, потім заплющив очі, щоб знову думати про перемогу й тікати від болю. Невдовзі приїхав Бухгалтер. Зайця вже не було. Бухгалтер допоміг підвестися, довів до старого «Форда».
— Украв? — спитав я.
— Купив. Іван Карпович залишив грошей. Сказав, що узяв, коли вбивав Штірліца.
— Іван Карпович — досвідчена людина.
Трималися другорядних доріг, щоб уникнути постів ДАІ.
— Тебе дуже шукають. Начебто з добрими намірами, але я не впевнений.
— Неважливо. Головне відплисти.
— Відплисти?
— Так, я ж попливу по Ріці Снів.
— На чому попливеш?
— Потім побачиш.
Уже починало темніти, коли я наказав зупинитися біля невеличкого ярка.
— Тут переночуємо.
Говорив хрипко, пітнів, перед очима темнішало.
— Слухай, тобі потрібно до лікарні.
— Ні.
— Хоч дам тобі знеболювальне. В мене є.
— Дякую, Бухгалтере, але не треба.
Він здивовано подивився на мене.
— Як не треба?
— Не треба, — прохрипів я.
— Ну, хоч ногу твою подивлюся. Здається, там загноїлася рана. А раптом гангрена?
— Ні, не треба.
— Тобі відріжуть ногу! Повір, це не весело!
— Начхати! Я ж пливу в Райгород!
— І що там? — здивувався Бухгалтер.
— Це місто героїв. Кожен, хто допливе туди, вмить набуває ідеальних якостей.
— Як це?
— Герой отримує своє тіло в ідеальній формі. У мене виростуть нові зуби замість вибитих, нога загоїться, я стану жилавим і м'язистим, засмаглим і веселим, мої яйця будуть продукувати живі сперматозоїди, нирок стане знову дві! Якби ти туди потрапив, то у тебе 6 відросла нога.
— Владюшо, ти справді в це віриш?
— Це не предмет віри, це предмет знання. Факт. Такий цей Райгород.
— Якщо такий, чому туди досі ще не переїхали геть усі?
— Тому що дістатися Райгорода важко. По дорозі багато чудовиськ, які атакують і вбивають. До Райгорода допливають лише герої.
— Владюшо, ти навіть на ногах не можеш стояти, як ти будеш відбиватися від чудовиськ?
— Списом і мечем.
— Ти зараз і з автомата не вистрелиш, який там спис!
— Бухгалтере, повір мені, як вірив і раніше. Я знав, що роблю тоді, і знаю, що зараз. Я все ж найкращий знавець чудовиськ. Я допливу в Райгород, повернуся з армією героїв і знищу кремлядь, після чого Україна зможе жити мирно. Так буде. А тепер розпали багаття, і давай поїмо.
Їсти мені не хотілося, але холодно було, я весь тремтів. Бухгалтер накинув на мене свій кітель, назбирав хмизу, і невдовзі ми сиділи біля багаття. Бухгалтер нарізав їжу, куплену вдень у магазині. Я вдавав, що їм, а насправді кидав у кущі. Мені було дуже боляче, але я не зізнавався. Сидів, розмовляв, навіть сміявся.
— Ти погано виглядаєш, Владюшо, — сказав Бухгалтер, якого важко було обдурити.
— Позаду довга і виснажлива війна, нічого дивного. Але як же ти здивуєшся, коли побачиш мене після повернення з Райгорода! Я буду справжнім красенем, повір мені. Так, зараз я руїна, весь у шрамах і подряпинах. У мене половина кісток переламані, багато зубів вибито, кілька хронічних хвороб і мертва сперма. Але я повернуся зовсім іншим! Зовсім! — Я хрипко засміявся, а Бухгалтер відвернувся. Мабуть, дивитися на мене було не дуже приємно.