— Це для чудовиська.
— Ти хочеш його напоїти?
— І не тільки. Пізніше самі все побачите.
Ми доїхали до краю пагорбів. Нагору колись вела дорога, але зараз вона заросла великими деревами, які своїм міцним корінням вивертали бруківку.
— Далі пішки. Ідемо тихо, не розмовляємо. Не куріть, не телефонуйте, — попередив я.
Усі кивнули. Ми пройшлися кущами, побачили стежку, що вела нагору. Піднімалися нею. Я трохи засапався, хоча ніс лише власний наплічник з інструментом, а хлопці тягли зброю, спирт і сало, але їм було хоч би що. Бійці в напрочуд добрій фізичній формі. Наказав перепочити. Ми всілися на поваленому дереві, що лежало на краю великої ями.
— Я трохи розповім про Шпиля, щоб не було питань. Отже, це велетень. Справжній велетень, заввишки ось із цю сосну. Дуже сильний. Він може стрибати на півсотні метрів, руками легко розриває якірні ланцюги. Кулі його не беруть, снаряди відколупують невеличкі шматки, але спробуй ще в нього влучити. Має грубе обличчя, величезні зуби, які можуть перекусити товсту дерев’яну колоду, і величезні кулаки.
— Звідки він узявся? — спитала Даніела, якій моя розповідь помітно не сподобалася.
— Колись, іще задовго до революції, тут жив барон фон Шпіл, великий місцевий землевласник, який володів тисячами десятин ріллі та лісів. Під час заворушень 1905 року селяни, які хотіли отримати від пана більше землі, дістали канчуків від надісланих козаків. Почекали, поки козаки повернуть у повіт, і підпалили палац барона, що стояв у селі. Сталася трагедія, бо у вогнищі загинули дружина барона і двоє маленьких дітей. Сам барон дивом урятувався, з важкими опіками потрапив до лікарні. Ця біда вплинула на психіку бідолахи, який зненавидів селян. Його не задовольнили суд, розстріл кількох заколотників і заслання до Сибіру ще двох десятків. Барон сказав, що не житиме в селі, вирішив будувати будинок на цих пагорбах. Проклав туди дорогу, щоб завозити будівельні матеріали. Принципово не наймав місцевих селян — привозив артілі з Білгорода чи Катеринослава. Але місцеві почали нападати на заїжджих робітників і фактично зупинили будівництво. Вимагали дати роботу, але фон Шпіл категорично відмовився. На пагорбах залишився котлован і кілька кам’яних брил. За кілька місяців фон Шпіл повернувся з якимось рабином. Вони піднялися на пагорби, їм туди завезли кілька десятків повних возів різноманітних припасів і дров. Невдовзі з вершини пагорба повалив дим. Він валив цілий тиждень. Що саме там відбувалося, невідомо, бо барон із гвинтівкою ходив пагорбами і стріляв у будь-кого, хто намагався наблизитися. Ліси належали фон Шпілу, і він мав на це право. За тиждень дим припинився, потім поїхав рабин, а на пагорбах почали коїтися дивні речі. Жителі з навколишніх сіл відчували, як трясеться земля, а потім стали помічати величезні сліди. Ну, такі, як ось цей. — Я вказав рукою на яму, в яку ми звісили свої ноги.
— Який цей? — спитала Даніела.
— Ось цей. — Я підвівся, прибрав кілька старих гілок, викинув купу сухого листя, і стало чітко видно величезний, розміром більш як метр, слід босої ноги. — Бачите, ось пальці, а ось — п’ята.
Даніела підхопилася і скрикнула. Мовчун схопився за зброю. Навіть Бухгалтер дивився здивовано.
— Тихіше! — зашипів я.
— Господи, як це таке може бути? — Даніела аж затремтіла. Здається, вона до останнього не вірила, що я кажу правду.
— Це тільки слід. Уявіть, який вигляд має той, хто його залишив! — Я занадто любив чудовиськ і трохи захопився, налякав дівчину.
— І мені треба перед ним співати? Він хоч розуміє людську мову?
— Мову — не дуже, а ось співи любить. Особливо у виконанні тендітних білявок. Тому я і звернувся до вас, Даніело.
— І що, чорняву чи руду він слухати не буде?
— Буде, але не так уважно. А нам потрібно, щоб він повністю зосередився на вас.
— Тільки я фарбована білявка. Цього він не зрозуміє?
— Ні, неважливо, фарбована чи природна, головне, щоб білявка.
— А звідки у нього такі вподобання? — Можливо, мені здалося, але Даніелі сподобалося, що Шпиль уподобав саме білявок.
— Колись він закохався у білявку.
— Він може закохатися?
— Теоретично — ні. Він же голем, штучний витвір потворного людського розуму, приречений служити своєму господарю. Але сталося диво — він закохався. І ожив.
— Ожив? Він що, був мертвий? — злякалася Даніела.
— Звісно, мертвий! Він зроблений зі звичайного тіста з додаванням невідомих речовин. Він мертвий, тому кулі відлітають від нього, наче від кам'яної стіни. Але коли він закохався, кулі почали ранити його. З тих ран цебеніла кров, Шпиль став вразливий і ледь не загинув. — Я був невиправний романтик, аж сльози витер, бо ця історія мене дуже вражала.