— Усе, Даніело, досить, — тихо сказав я. — Велика вам подяка від мене і від усієї України.
— Відв’яжіть мене, — попросила співачка. Судячи з її голосу, вона була не в захваті від свого подвигу.
— Поки що не можу. Ви мусите прикрити нас, якщо чудовисько таки прокинеться. Цього не мусить бути, але якщо станеться, одразу співайте. Тоді в нас буде шанс утекти.
— Я не буду тут стовбичити! Відв’яжіть мене! — аж зашипіла Даніела.
— Поки що не можу. — Я відвернувся. — Хлопці, треба випиляти парочку колод, якими ми спробуємо перевернути Шпиля долілиць. Мені потрібна його потилиця.
— Зрозуміло, — кивнув Бухгалтер. — А її точно не можна відв’язати? — Він кивнув у бік Даніели.
— Точно. Давайте швидше, у нас дуже мало часу.
Хлопці побігли до лісу. У Бухгалтера виявилася з собою туристична ланцюгова пилка, якою вони швиденько спиляли два підходящі деревця і обрізали зайві гілки. Я тим часом вирив ямки під Шпилем. Колоди вставили у ті ямки, підставили невеличкі брили каміння, спробували перевернути велетня. Але він був занадто важкий. За моїми давніми підрахунками, маса Шпиля становила близько восьми тонн.
— Лайно! — вилаявся я.
— Ви хто такі? — почувся крик.
З лісу до нас вийшов десяток чоловіків у чорній формі і з гумовими кийками. Дивилися на нас вороже.
— Хто такі? — спитав головний. Налаштовані були агресивно, швидко наближалися, можна було не сумніватися, що битимуть.
Я вихопив пістолет і прицілився.
— Руки вгору! — наказав хлопцям.
— Та ти хто такий… — крикнув було начальник, але тут до мого пістолета доєдналися автомати Бухгалтера й Мовчуна.
Охоронці дружно підняли руки вгору.
— Ми той, ми — охорона корпорації «S. S. А.», яка орендує ці ліси. Не стріляйте! — попросив командир охоронців, у голосі якого агресія повністю змінилася на смиренність.
— Покладіть кийки на землю! — наказав я. Охоронці перезиралися, чекали наказу. Я прицілився з пістолета і вистрелив би, чесне слово, вистрелив би. Та обійшлося без цього. Кийки посипалися на землю. — Тепер ідіть сюди!
— Господи, це він! — злякалися охоронці, бо роздивилися за нами тіло Шпиля. — Ні, ні, не підемо!
— Того, хто спробує втекти, буде вбито! — попередив я, бо бачив, що хлопці можуть накивати п’ятами.
— Якщо Він почує стрілянину, то вб’є вас! — прошепотів командир.
— Ідіть сюди! — Я помахав пістолетом. — Швидше!
Охоронці ще вагалися, коли Бухгалтер звалив одного прикладом свого автомата. Це подіяло. Охоронці підійшли до колод. Напружилися і змогли-таки перевернути Шпиля набік. Вони дуже боялися чудовиська, тремтіли, пітніли, наче в лихоманці. Я наказав підперти Шпиля колодами з двох боків, сам став біля потилиці.
— Заберіть у них рації й телефони. Нехай ляжуть поруч і чекають — може, знадобиться їхня допомога, — наказав я. Бухгалтер і Мовчун усе зробили. А я став зубилом бити по потилиці велетня. Він був зроблений з украй міцного матеріалу, я міг відколупати окремі піщинки, але був наполегливий.
Усі спочатку нервували, але коли помітили, що Шпиль не зважає на мої копирсання у його потилиці, трохи заспокоїлися. Я вибивав у голові Шпиля невеличкий квадратний паз. Він мав бути сім сантиметрів завглибшки. Працював обережно. Мовчун із Бухгалтером сиділи зі зброєю напоготові, Даніела зі стовпа дивилася на мене не надто приязно.
— Бухгалтере, зайди в інтернет, подивися, що там. Мене цікавить бій під Чугуєвом, — попросив я.
— Два підбиті танки, один якось упав аж на середину річки, два пошкоджені БМП і чотири вантажівки. Учасники бою плутаються у свідченнях, в штабі АТО запевняють, що це був напад однієї групи диверсантів і ніякого наступу на Харків немає.
— Про Охтирку щось пишуть?
— «На сьогодні в місті заплановано продовження фестивалю борщу», — читав Бухгалтер.
— І все?
— Та ось пишуть про пересування колон техніки, навіть із танками, які рушили з Охтирки кудись на південь. Пов’язують із можливим наступом сепарів на Харків. А от іще пишуть про бій біля Богодухова. На мосту через річку Мерлу.