— Бій триває? — спитав я.
— Ні, вже закінчився. Начебто є втрати. У фейсбуці панікують, кричать, що Харків уже майже оточили і ось-ось здадуть сепарам. У штабі АТО це спростовують, — читав Бухгалтер.
— Гуде щось, — почув Мовчун. Підхопився й побіг до краю галявини. Легко видерся на високе дерево, почав дивитися у бінокль. — 3 півночі колона техніки. Танки, БМП, гармати.
— Вони спробують нас прикрити, — кивнув я.
— Від кого? — спитав Бухгалтер.
— Скоро побачиш. — Я знай собі цюкав молотком по зубильцю. Поспішав, кілька разів влучив по пальцях.
— Давай я, відпочинь, — запропонував Бухгалтер.
— Давай.
Він почав працювати, я сів відпочити.
— Мужики, а що ви з ним робите? — спитав пошепки командир і кивнув на Шпиля.
— Мобілізуємо на захист України, — сказав я. Знову дивився новини в інтернеті.
— Та він же скажений, нікого не слухає. Узимку, як сказився, напав на елеватор, пошкодив багато обладнання.
— Заспокоїли дівкою?
— Ага, це єдине, що на нього діє. Ви, бачу, теж так зробили. — Командир кивнув на Даніелу.
— Ні, не так. Ми її заберемо.
— А він же як? Шпиль не любить, щоб його іграшки забирали.
— Шпиль тепер на службі буде, — сказав я.
— А що ж ви, оце дівок чудовиську віддавали? — спитав Бухгалтер, не припиняючи дзьобати голову.
— Віддавали. А що робити? Він же інакше тут такого б натворив, — кивнув командир. — Відпустіть нас, для чого ми вам?
— Лежи, може, знадобитесь. Ну, що там? — спитав у Мовчуна, який досі сидів на дереві й дивився у бінокль.
— Обкопується техніка. Три гаубиці, два танки, три БМП, взвод піхоти, — доповів Мовчун.
— Дивися за ними й навколо дивися, — наказав я. Підійшов до Бухгалтера. Той довбав потилицю Шпиля, заглибився вже сантиметрів на п’ять. Я присів біля наплічника, почав готувати клей, перевірив прилад.
— Це що таке? — пошепки спитав Бухгалтер.
— Контролер, за допомогою якого можна буде впливати на Шпиля.
— Ти будеш ним керувати?
— Ні, кажу ж, — буду впливати. Я не зможу йому наказати зробити сто кроків на південь, а потім сім раз підстрибнути, але просто піти на південь і стрибнути — зможу. Ну, десь так. Дай заміряю глибину. — Перевірив. — Усе, вистачить.
— Лайно! — аж скрикнув Мовчун. Я не став питати, що він там побачив, бо знав і без нього. Постріли. Гармати, танки, стрекотіння кулеметів. Запрацювали гранатомети. — Чорт!
— Якось швиденько він, — скривився я. Намацюлив контролер клеєм і вставив у голову. Увійшло дуже точно.
— Що там відбувається? — спитав Бухгалтер.
— Невеличкий апокаліпсис із масовим пошкодженням військової техніки.
Я почав прикручувати контролер шурупами. Ті важко входили в тверде тіло.
До нас підбіг Мовчун. Аж зблід.
— Він той, він танки хераче! — сказав, відсапуючись. — Руками. — Мовчун зніяковіло дивився на нас.
— Він такий, — кивнув я, анітрохи не здивований. Закріпив контролер. — Усе, знімайте пані Даніелу.
Сам пішов до охоронців корпорації й наказав їм перевернути Шпиля на спину.
— Нумо, швидше! — крикнув їм. Охоронці перелякано прислухалися до звуків запеклого бою, що точився внизу. Крики, вибухи, якісь незрозумілі глухі удари.
Довелося вистрелити під ноги командиру. Той стрибнув, а його підлеглі нарешті взялися за колоди й перевернули чудовисько горілиць.
— Усе, вільні. Паняйте звідси, — сказав я. Просити їх не треба було, вони побігли геть так хутко, що хоч до збірної запрошуй. А мені хтось дав копняка. Я здивовано озирнувся і побачив розлючену співачку.
— Даніело, за що? — Я аж трохи образився. — Я бороню Україну!
— За брехню! — Даніела була розлючена.
— Що ж вибачте, але все це було заради Ук… Лягай! — Я почув свист і вмить припав до землі. Якщо працюєш із чудовиськами, мусиш мати дуже швидку реакцію, інакше ти труп. Мовчун і Бухгалтер, люди військові, теж були навчені, що земля захистить, і вмить упали. А ось Даніела залишилася стояти. Тим часом на поляну щось гепнулося.
— Ні хера собі! — скрикнув Бухгалтер. Цим «чимось» була гаубиця Д-20 вагою понад п'ять тонн. І пролетіла вона метрів чотириста. Можна уявити, яку силу треба було мати, щоб кинути таку масу на таку відстань.
— Ой, — тихо прошепотіла Даніела. Від удару в гармати відлетіло колесо.
— Відступаємо! — наказав я, і ми побігли з галявини. Позаду щось заревіло. Забігли в кущі.
— Він прийшов по мене, — сказав я хлопцям. — Ви його не зупините. Вся надія лише на Шпиля. Бухгалтер із Даніелою — кущами йдіть до велетня. Даніело, почніть кричати. Різко — так, щоб Шпиль швидше прокинувся. Бухгалтере, прикривай її, але не потрапляй на очі. Мовчуне, спробуй прикрити мене. Я побіг до палацу барона. Вперед!