— Сука, це страшніше, ніж на війні. — Він витер піт. — Я бував під «градами», але коли Шпиль біг до нас, було ще гірше!
— Повна херня! — несподівано підтвердив Мовчун, який сидів за кермом.
— І ти віддав мене в руки цього чудовиська! — образилася Даніела й полізла битися. Бухгалтер зупинив її.
— Це справді заради України. Ви були нам потрібні.
— Я ледь не загинула!
— Шпиль береже свої іграшки — принаймні поки вони співають, — я спробував виправдатися, але тільки роздратував співачку. Вона кричала, намагалася мене вдарити, і я подумав, що жінка в гніві — нівроку собі чудовисько.
Лише за годину вона трохи заспокоїлася.
— Куди ми їдемо? — спитала Даніела.
— У Суми. Там посадимо вас у маршрутку на Київ.
— Що? Везіть мене додому! Поверніть, звідки взяли! — обурилася вона.
— Даніело, в нас немає часу. Чесно кажу. Немає. — Я розвів руками. — Нас чекають Шабля та Хрест.
Вона подивилася на мене, як на божевільного, спробувала вдарити ногою, але я відбив удар.
Ми довезли співачку до Сум, посадили в маршрутку. Дівчина образилася, і тільки вихованість не дозволила їй видерти мені очі чи обкласти лайкою. Ми швиденько пішли, бо Даніела була на межі. Потім я сказав пацанам розвантажити решту зброї з мікроавтобуса, а його залишити в центрі міста з ключем.
— Він уже мічений, притерся, може, хтось забере, — то нехай, — пояснив.
— Але як ми поїдемо? — спитав Бухгалтер.
— А ми вже майже на місці, — відповів я. — Ходімо.
— Зачекай, а зброя?
— Зброя нам не знадобиться. Точніше, знадобиться, але не ця.
Зброю ми добре сховали і я повів хлопців на околицю. У Сумах було напружено, ходили військові патрулі, на вулицях розмовляли про жорстокий бій під Охтиркою, де наші надавали по дупі кацапським десантникам, але ті наче зупинятися не збиралися і готували штурм міста. Дехто виїжджав, хтось готувався оборонятися. Ми стежили, щоб за нами ніхто не причепився. Стеження не було. Поблукали спальними районами, щоб напевне помітити хвіст. Я відчув, що в повітрі зависло питання, куди ми йдемо.
— Хлопці, а ви в комп’ютерні ігри граєте?
І Бухгалтер, і Мовчун здивовано подивилися на мене. Закрутили головами. — Погано. Ну, нічого, я навчу.
— Ти про що? — спитав Бухгалтер.
— Про те, що нам зараз доведеться увійти в гру, виконати завдання й повернутися.
Хлопці зупинилися.
— Чого ви? Ходімо!
— Яка ще гра? — спитав Бухгалтер.
— Звичайна, комп’ютерна, блуканка. Блукаєш, виконуєш завдання, таке. Думаю, вам сподобається. Ну, ходімо!
Але хлопці стояли наче вкопані й підозріло дивилися на мене.
— Владюшо, тобі треба відпочити, — нарешті сказав Бухгалтер. Я зареготав.
— Ви що, думаєте, я збожеволів? Ну ви й диваки! Коли я вас кликав на бій із чудовиськами, ви вірили, а тут звичайна комп’ютерна гра, а ви думаєте, що такого не може бути? Де логіка, хлопці?
Вони засумнівалися.
— Швидше вже роздупляйтеся, і ходімо!
— Але як ми потрапимо у гру? — спитав Бухгалтер.
— Зараз покажу.
Я пішов, хлопці за мною. Ми були вже за вокзалом, серед покинутих територій колишніх цехів і баз. Шикарні руїни, тиша. Трохи поплутали, видивляючись, чи немає хвоста, потім я поліз у підвал, засипаний будівельним та побутовим сміттям. У підвалі смерділо сечею та сирістю, але я ліз, а хлопці не відставали. Рачки здолали два приміщення, стало зовсім темно, я присвічував собі ліхтариком. Зупинився в невеликій кімнаті два на три метри. Цегляні стіни осипалися під дією вологи. Я почав розгрібати шматки цеглин. Хлопці допомагали. Дорилися до бетонної плити. — Ось те, що нам треба. Відпочиваємо.
Ми присіли. Хлопці мовчали, нічого не питали, а я вирішив сам дещо прояснити.
— Зараз відсунемо цю плиту, під нею хід. Заліземо в нього й підемо підземеллям. Ліхтариків не запалюйте, не розмовляйте, тримайтеся за руки, я вас вестиму. Там буде абсолютна темрява, але довіряйте мені. — Хлопці кивнули. — Потім увійдемо в гру. Нам треба буде роздобути зброю, яка діє у грі, а також побільше здоров’я, яке обчислюється кількістю життів. Слухайте мене, я вас проведу до цілі, яку нам треба буде знищити. Потім пробиватимемося до виходу. Пам’ятайте: все гра, але якщо вас уб'ють, то вб’ють по-справжньому. Буде непросто, але не страшніше, ніж із «гагаріним» чи «артемом». Питання є?
— Ні. Готові до виконання, — сказав Бухгалтер.
— Ну, тоді з Богом. — Я підвівся. Відпочив би більше, але часу катастрофічно бракувало. Спробували відсунути плиту, але вона виявилася вкрай важкою. — Треба краще розкопати.