— Та ну, в кабінеті смердітиме.
— У нас кабінетів багато!
— Я теж до вітру хочу.
— І я.
Вони стали навколо мене й почали розстібати штани. Я вдавав, що непритомний. — Зараз опритомніє під дощиком!
Вони зареготали, а я вдарив одного ногою. Той аж засичав. Товариші кинулися до мене. Я спробував поцілити ще хоча б одного, однак не зміг.
У двері зазирнув Бухгалтер. Дуже добре, що в нього була швидка реакція. Він одразу стрибнув, збив одного потужним ударом. Другий кинувся на нього, обидва покотилися по підлозі. Я намагався підвестися, щоб допомогти, але мені темніло в очах. Той, кого я вдарив нижче пояса, теж хотів підвестися. Я підхопився і впав на нього, щоб хоч якось завадити. Не знаю, чим би все закінчилося, але в кабінет забіг Мовчун. Кілька ударів — і ось уже всі троє лежали на підлозі без зброї.
— Що це за херня? — спитав Бухгалтер, коли побачив моє скривавлене обличчя. А потім помітив підвішений до стелі труп. — Якого біса?
— Зачини двері. Зв’яжи руки! — захрипів я.
Один уже опритомнів, спробував погрожувати, але отримав рукояттю нагана по потилиці. Замовк. Руки зв’язали, запхали кляпи в рот.
— Що тут відбувається? — знову спитав Бухгалтер.
— Ми у грі. Вона називається «ВЧК». Запущена років шість тому, поступово набула великої популярності. Обираєш собі персонажа — червоноармійця або співробітника ВЧК, який провадить боротьбу з контрреволюцією за допомогою допитів. Обираєш собі жертву — князя, купця чи офіцера. Допитуєш, дізнаєшся про його зв’язки, арештовують нових людей, ти їх допитуєш, їздиш на арешти, ловиш по містах і лісах, а потім розстрілюєш за законами військового часу. Грасимулятор, багатьом подобається.
— Я думав, що тут тільки стріляють, бої якісь.
— Таких ігор, щоб тільки стріляти, багато. А ось таких, де катувати можна, — мало. І більшості гравців бій та стрілянина до одного місця, їм цікаво допитувати: забивати на смерть, ламати кінцівки, заганяти голки під нігті, гасити недопалки. Я побув у них у руках кілька хвилин, ледь не вбили, звірі! А йому не пощастило. — Я кивнув у бік трупа.
— Хто це?
— Не знаю. Судячи з усього, міщанин, якого арештували за підозрою в тому, що він петлюрівець.
— Нелюди.
Я взяв із підлоги кобуру одного з товаришів. На кобурі був вузький, але міцний ремінець.
— Знімайте з них штани, — наказав бійцям.
— Для чого?
— Щоб не обісралися.
Підійшов до того, хто бив мене першим, зняв із нього чоботи й галіфе. — Тримайте їх. — сказав я. Перевернув долілиць, уперся коліном у спину, накинув ремінець на шию й почав душити. Чоловік засмикався, але я тримав його міцно. Останні судоми — і все, готовий. Я почекав для певності, примружився. Побачив «+1» у правому кутку ока. Готовий. — Ну що, своїх самі? — спитав у хлопців. Бухгалтер презирливо зморщився.
— Я жодного полоненого не вбив.
— Молодець, чистенький. Ну, тоді давай я.
Присів біля другого. Той був притомний, намагався пручатися, але зі зв’язаними руками пручатися важко. Придушив другого, потім і третього.
— Це обов’язково було робити? — спитав Бухгалтер.
— Аякже! — кивнув я, примружився. Було вже «+3». — Вбирайтеся в їх одяг, беріть зброю. Треба більше роздобути.
— Я не буду мародерське одягати, — сказав Бухгалтер.
— Будеш. Ти ж у джинсах і куртці, тебе одразу вирахують. Вдягайтеся.
Сам став знімати одяг із підвішеного. Він був весь у крові. Те що треба.
— Зробимо так. Я арештований, а ви мене з допиту ведете, — пояснив, бо хлопці спостерігали нажахано. — Швидше, смердить!
Хлопці передяглися і повели. В коридорі нам траплялися червоноармійці, чекісти й арештовані. Наче представники різних рас. Чекісти й червоноармійці — всі високі, плечисті, з правильними рисами облич, біляві й блакитноокі. Арештовані — миршаві, кривоногі, з поганими зубами й щурячими поглядами, наче вороги народу зі старих, іще сталінських фільмів. Ті, кого ще не допитували, — вкрай перелякані. Ті, кого вже, ледь ішли. Частіше їх просто тягли, наче оклунки. Деякі були вже мертві. Ми пройшли повз двері з табличкою «Пункт утилізації», куди приносили мертвих. Нам узагалі-то було сюди, але я планував ще розжитися зброєю. Трьох наганів замало. Нарешті побачив напис «Арсенал».
— Нам сюди. Проси побільше, говори російською! — прошепотів я Бухгалтерові. Той постукав у двері й одразу ж увійшов, не чекаючи дозволу. Молодець, розумів, що діяти треба швидко. Ми опинилися в довгій кімнаті з полицями, на яких лежали ящики зброї та боєприпасів. Перед полицями стояв стіл із друкарською машинкою й сейф. За столом сидів тлустий чорнявий чоловік із вусиками та в пенсне. Він подивився на нас.