Я б кудись повернув, але коридор був один, нікуди не дінешся. Ми йшли вперед. Назустріч чекіст тягнув скривавлену дівчину. Якби він просто тягнув її, був би шанс, що ми пройшли б повз. Нам не треба було чіплятися. Але той дурень прямо перед нами зупинився й почав бити полонянку. Вона кричала — вже не пручалася, просто закривала голову руками.
— Ну що, контра укропська! Будеш тікати? А? Будеш? — Чоловік ударив дівчину ще і ще, Бухгалтер несподівано схопив його за голову і звернув шию так швидко та вправно, що той, навіть не зойкнувши, обм’як. У коридорі почулися кроки, хтось наближався, треба було сховати тіло. Я кинувся до найближчих дверей, відчинив їх і побачив кількох чекістів, які допитували скривавленого чоловіка.
— Чого тобі? — спитали мене невдоволено.
— Вибачте, помилився дверима, — сказав я і вмить зрозумів, що зі скривавленою пикою виглядаю вкрай непереконливо.
— Ану стій! — крикнули мені. Я зупинився. — Ти хто такий? Чому я тебе не знаю?
Коли працюєш із чудовиськами, дуже важливо вчасно відчути момент, коли запланована тактика перестає спрацьовувати, й перейти до іншої. От зараз я зрозумів, що відбрехатися не зможу, вихопив з-під скривавленого піджака наган і почав розстрілювати чекістів. Двох поклав одразу, третій кинувся в глибину кімнати й помер там, а ось четвертий сховався за столом і звідти почав стріляти. Я зачинив двері, став перезаряджати револьвер.
— Що тут відбу… — Хрип. Це по коридору йшов боєць, побачив нас, хотів спитати, а отримав від Мовчуна багнетом.
— Тікаймо, — прошепотів я. І ми побігли. Цей клятий коридор ніяк не закінчувався. Двері по обидва боки наче запрошували сховатися, але я розумів, що там глухий кут. Назустріч ішли два чекісти. Схопилися за револьвери. — Білі біля воріт! Потрібна допомога! — крикнув я їм. Чекісти розгубилися. Я виглядав, як жертва, побитий, скривавлений. Поки вони думали, я застрелив їх. Примружив око. «4-Ю». Мусило бути «+11», здається, комусь із чотирьох вдалося вижити. Пильніше треба працювати.
Я побіг далі, озирнувся й побачив, що Бухгалтер тягне на плечі скривавлену дівчину.
— Ти що, з дуба впав! Залиш її! — засичав я на нього. — Залиш!
— Ні! Куди далі? — Я з обличчя зрозумів, що не залишить. Упертий гад. У нас не було часу на суперечки.
Пункт утилізації був поруч, але ми не могли лізти в нього відкрито, і я пробіг повз. Іще, може, сотню метрів. З дверей двічі виглядали чекісти, і я валив їх. «+12». Із-за вигину коридора на мене вискочило двоє чекістів, один із маузером, інший з револьвером. Ми вистрелили одночасно й так само одночасно впали. Тільки потім я підхопився, а чекісти — ні.
— Як це? — ошелешено спитав мене Бухгалтер. Я ж мусив померти від двох влучань у груди, але не помер.
— Убиваєш ти — забираєш життя собі! Не вбиваєш — убивають тебе! Такі правила! За мною! — пояснив я, підібрав зброю і побіг.
Ми побігли далі. Я помітив двері, удвічі ширші, ніж зазвичай. Заскочив у велику їдальню. За столами, вишикуваними в лінії, сиділи червоноармійці з чекістами і їли якусь бовтанку з металевих мисок. Біляві, блакитноокі, широкоплечі, зі стриженими головами. Гвинтівки бійців були складені у пірамідки під стінами. Мить мовчання. Бійці дивилися на нас.
— Яка краса! — скрикнув я і почав стріляти з двох рук. Хлопці зрозуміли мій план — не допустити бійців до зброї. Теж відкрили вогонь і вбивали всіх, хто намагався добігти до гвинтівок. Набої в моїх револьверах скінчилися, я достріляв набої з маузера, а потім вихопив у Бухгалтера шаблю й почав сікти нею. За вбивство шаблею в грі давали «+1,5», а якщо перегризти горло зубами, взагалі «+3», але на останнє не було часу. Коли рубав, почув дівочий крик: «Лягай!». І майже одразу заторохтів кулемет. Це був «максим». Я його й не побачив за дверима. А дівчина, яку врятував Бухгалтер, помітила, викотила його, прилягла поруч і почала стріляти. Де тільки й навчилася? Влучно стріляла, щось кричала, здається, прокльони у бік більшовиків. Мабуть, мала до них претензії. Залишки товаришів утекли на кухню. — Не переслідуйте, за мною! — наказав я.
Ми побігли.
— Примружтеся, в правому нижньому кутку побачите, скільки у вас життів! У мене двадцять вісім! — крикнув я.
— У мене двадцять одне! — крикнув Бухгалтер.
— Двадцять шість! — доповів Мовчун.
— Сорок шість! — крикнула дівчина. Вона залишила кулемет і бігла з нами черговим коридором.
Попереду ми побачили солдатів, що вишикувалися лавою й закрили коридор, виставивши багнети. Дали залп. Ми попадали, стали відстрілюватися. Життя почало танути.